Коли терзається душа,
І серце дуже так квилить.
Слова кладуться до вірша,
І кожне слово теж болить.
І пада планка, що піднята
Була давно – із давніх літ.
У вірші – форма грубувата…
Піке у млі, а не політ…
І вітер свище між дротами,
А сніг летить, летить, летить…
Слова не туляться з словами,
А між крапками – тільки мить…
І небо рідше все синіє.
Все більше сірості і тьми,
І кров на росах червоніє…
І ворожнеча між людьми.
У віршах – менше про кохання…
А більш про сльози та біду.
… Загинув хлопчик на світанні,
Загинув вдома, у саду…
Смертельна куля обірвала
Життя йому у дев’ять літ,
А поруч мама так ридала,
Що перевертався увесь світ.
Пора, пора вже зупинитись
У землю вткнути всі штики…
А разом Богу помилитись
І замолити всі гріхи.
О, рідна, мила Україно!
Чи ж сонце вигляне з-за хмар?
Чи сяде знов за стіл родина?
Спокійно сяде – і без чвар…
О, рідна, люба Україно!
Тобі так хочеться весни…
Нехай обійме ж мати сина, -
Він повертається з війни…
Коли терзається душа,
І серце дуже так квилить.
Слова кладуться до вірша,
І кожне слово теж болить…
Іван Житник.