Н О В Е Л АБорода...
Перше, що спадає на думку: така приємна на дотик...
Мої пальці не раз торкалися його обличчя.
Не раз я паленіла під його поглядом.
І ця його іронія в очах, доволі таки ніжна.
Виринаю зі сну...
Шкодую часто, що лише там зустрічаємося.
То в його, то в моїй підсвідомості.
Там я справжня, зовсім інша, не така, якою ви звикли мене бачити.
Та й він змінюється, стає таким близьким і рідним, без надмірної гордості та самовпевненості.
Цей смак кави і дим його Marlboro...
Він палить у моїх снах постійно.
Частіше, ніж бере книгу до рук, а читає він, як тільки з'явиться вільна хвилина.
Інший.
Але єдиний, про кого не соромно думати.
Якийсь особливий.
Ну чому?
Чому саме зараз, тоді, коли це не треба?
Він попереджав одразу:«Без вищих матерій.
Ну ок.
Змирилась.
Нехай тоді й він змириться з моїми принципами.
Я нещадно вбиваю його хіть, як і він мою.
Але цим, насправді, ми ще більше розпалюємо вогонь-неведимку, якийсь новий вид матерії з магнітними властивостями.
І він це відчуває, я знаю.
Хоч ми і винайшли цю дивну суміш почуттів, але жоден з нас не вміє цим користуватися, і не може знищити.
Здається, це вічний двигун...
Я знову поринаю мимохіть у володіння моїх думок, бажань, що психологи називають сном.
Його вуста так близько, і цей тембр...
Нехай він говорить вічно.
Ми божевільні. Це, кажуть, назавжди.
Теоретично, ми разом постійно, а практично – ніколи...
Він не любить ваніль, у всіх сенсах цього слова.
Також шум, скупчення людей і осіння мокрота його дратують.
Він надає перевагу віскі, м'ясу, особливим книгам і музиці.
Жінки його цікавлять з естетичного боку, ні більше, ні менше.
Ми швидко розлучаємось у снах, але вони особливі.
Загадкові.
Я досі дечого не розумію...
Прокидаюсь знову.
Досі відчуваю дотик його тіла.
Він не терпить самогубства, тому вбиває мене сам, по-тихеньку, не розуміючи цього.
«Люблю» – єдине, і те дивне слово, яке залишилося від чудернацького терміну «почуття»...
Я знову потрапила у найбажаніший полон свідомості..
Його дикий апетит іноді мене лякає, але їсти він не вміє, принаймні ту їжу, яку готую я.
Образно це виглядає так: він просить стейк (соковитий і зі східними спеціями), а я готую для нього маленьку порцію овочевого супу (недосоленого).
Після цього його апетит помітно зменшується, але ж уявіть, людина голодна.
Через деякий час він знову просить їсти, вже без замовлень, типу м'ясо, риба чи десерт, він хоче просто втамувати нестерпний голод.
Де я навчилась такої жорстокості?
Він знає, що, як захочу, я можу приготувати вишуканий обід і задовольнити всі бажання його шлунка.
Але ж ні.
В останній момент роздумів, чи готувати чи ні, перемагає моє «ні».
І я йду, не обертаючись жодного разу, залишивши його ні з чим.
Він ображався і теж ішов (в інший бік) зі словами: «Ти наче кинула собаці кістку, а тоді швидко відібрала».
Це все...
Не люблю, коли така кінцівка сну... Та вже не тільки сну, а й реальності.
До речі, реальність...
Я недавно помітила, що наші роки народжень – паліндроми.
Він з того століття, а я – з цього.
Цифри мене цікавили ще в глибокому дитинстві, та й досі вони відіграють важливу роль для мене.
Прості вичислення дають неабияку інформацію.
Дякую вчительці математики, що поглибила мою любов до чисел і операцій, пов'язаних з ними.
Не люблю лише модуль, бо він в одну сторону, а я люблю вибір.
Щодо моїх тих пошуків інформації за допомогою чисел, вони його лякають, він думає, що я ворожка.
Досі сміюсь із цього.
Сон...
А знаєте, які в нього руки?
Великі та теплі. Завжди.
Він ніколи не мерзне, на відміну від мене.
Він тими своїми руками підтримує моє життя, і водночас губить його.
Скоріш за все, він егоїст, як і я.
Його прагматичність та погляди на реальність – те, чого не вистачає мені, те, що я шукала роками в собі, а віднайшла у ньому.
Здається, він не помічає труднощів навколо і розраховує в цьому житті лише на себе.
А ще стверджує, що жінки – це суцільні проблеми, і єдиний їхній плюс – тіло.
Він естет...
КАРІНА КАРПІЧКО.
смт Терни.