Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ДРУГА
О К С А Н А-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
24.
Збарук любив посидіти на самоті в офісі. Так він став називати свій кабінет відтоді, коли більше ніж з десяток років тому німецькі спеціалісти підкинули йому це слівце - воно йому дуже сподобалося. А потім від «слівця» перейшов до діла. Після зробленого євроремонту, облаштував кабінет за останнім «писком» моди - шведська стінка, італійські меблі, спеціально вмонтований бар.
Отож і любив посидіти тут із годину - дві наодинці. Аналізував під вечір прожитий день: що зроблено? Щоб міг зробити, що треба зробити, щоб добряче заробити. І планував «особистий порядок денний», як полюбляв похизуватися, на наступний день.
І на всі «що» майже завжди знаходив вичерпні відповіді. А от сьогодні ніяк не міг зосередитися хоча б на одній з якихось думок.
Не виходила з голови вранішня розмова з Оксаною Красюк. І то не розмова, а гаряча суперечка. І передовсім її слова: «Ти - негідник!»
«Невже Антоніна все розповіла дочці? Вона ж, окрім цих слів, ще щось хотіла сказати мені, я не дозволив. На що саме вона натякала? А я вилаяв її, образив. Навіщо? Не треба було так... Коли перед тобою ще й… рідна дочка.
Рідна кровина… - він навіть спантеличився від таких ніжних почуттів, які на нього дуже рідко нахлинали. - Та цього ж не можна на людях демонструвати. І Тоня просила зберігати таємницю…Мабуть, зрозуміла, що про неї вже повинна знати дочка. Тим більше, що Тоня досить хвора…»
Збарук запалив цигарку. Переймався цим лише тоді, коли занадто хвилювався. Він постійно переконував себе, що не винний перед своїми…чужими дітьми. І перед Тонею не завинив, і перед Павлом, земля йому пухом. І все ж таки, не вистачило в нього наполегливості, забракло й волі, щоб ощасливити Тоню. Треба в цьому зізнатися.
А з іншого боку: як би він дивився в очі Павлу, коли б забрав у нього родину? Павло ж не п’яниця, він не садист якийсь…Гарний чоловік, люблячий батько. Складне це питання. Проблему «любовного трикутника» ніхто й ніколи ще не зміг вирішити на цій грішній землі. І він, Збарук, також свого часу не спромігся її розв’язати. А тепер, тим більше, вона йому не під силу. Час втрачено. Роки молоді минули. А на старості не «любовні трикутники» потрібно «розрулювати», а про здоров’я турбуватися, якого щодня меншає.
А от Павло по-своєму Тоню ощасливив. Це так - він був калікою. Та хто в цьому винен? Не він. Армія. Держава, яка направила його у військо туди, де солдати були піддослідними кроликами. І бомба атомна, розповідав уже перед смертю Павло, яку зірвали десь під Челябінськом (це ж треба було додуматися про таке!) гухнула так, що в молоденьких солдатиків не тільки здоров’я забрала, а й чоловічу силу. А підпис про нерозголошення тієї таємниці не тільки все життя дамокловим мечем висів над ними, а й тиснув тавром бездітності. Тавром «не здатного на продовження роду». І це жахливо. Від цього жаху вмирає все живе в чоловічій душі…
Так могло трапитися й з ним, Збаруком. Та ця гірка чаша минула його. Хоча й про бажання служити на підводному човні в нього також не запитували. Правда, якщо чесно, йому й самому хотілося туди потрапити.
Треба - відправили. І служба там - не мед. Проте хоч і посивів рано, а потім облисів , однак чоловічого завзяття в нього ще й зараз ого - го!.. А от про солдатську службу - ніколи не жалів. Тоді це було почесно. І, якщо ти не відслужив, значить, слабак ти юнак. Бо ж в будь-якій чоловічій компанії в основному балачки точилися навколо - де служив? Які війська? Це зараз, практично, другий хлопець прагне «відкосити» від армії. Тоді ж - ні. Правда, й військо нині не те, що було раніше. Служба тоді - святий обов’язок кожного юнака…Та що тепер про те згадувати?
Пригадав, що треба зателефонувати до райдержадміністрації. Там вирішують його долю: чи відправлять у відставку, чи ще працюватиме. Відправити - навряд: уже фактично готова угода з Пасічним й адміністрація тепер - не «в долі». Проте зателефонувати все ж таки треба. Просто так, для «проформи».
Зняв трубку. Почав набирати номер голови. Та збагнув, що вже запізно. Поклав слухавку на місце.
Потягся до мобілки. Вона в нього поки що єдина в Буйноцвіті, як і вишка, яку щойно звели. Та це справа часу. Без сотового телефону невдовзі вже й не життя буде в їхньому селі. В цьому він переконаний. Тому й дозволив спорудження вишки. Хоча дехто запанікував:мовляв, вона зашкодить людям. А що нині не на шкоду людському здоров’ю? На хлібні посіви - нітрати ллємо, на овочі - отруту і т.д. і т.п. Та він переконаний: прогрес добирається й до сільських небосхилів. Від цього нікуди не дітися. Бо вже й у школі з’явилися комп’ютери. І в контору спеціалістам придбав, і додому - нехай племінник бавиться. А не захоче в селі залишатися - хай забирає.
Йому комп’ютер потрібний. Хлопець він з мізками.
А для себе він уже вирішив купити ноутбук. Його він уже в Сумах в супермаркеті пригледів. Борька обіцяв навчити на ньому працювати. «У сучасному житті й жити треба по-сучасному», - зробив висновок Петро Петрович.
«Жіноча суть вимагає не тільки сильного чоловічого плеча, грошей, - знову розтривожились, думки наче коні, стрімко й цілеспрямовано, - а й природної близькості з протилежною статтю. І це нормально. Це необхідно. На цьому тримається життя, народжуються діти. Змінюються покоління. І не потрібно земне життя збіднювати. Жінка на землі - це не тільки берегиня святості, берегиня роду. А ще й продовжувач цього роду. Проста начебто філософія, але з таким глибоким змістом. Саме жінка і є тією квіткою, з якою чоловіки п’ють життєдайний нектар. А вони є силою, яка забезпечує жінок енергією. І ця енергія постійно підзаряджає жіночий організм…
Тоня правильно зробила: дала життя і Степанку, й Оксанці. Вона народила дітей від нього, Петра, хоча й не для нього. Так, він їх не колихав, не виховував. Проте, це були його діти! Його, а не Павла. Так розпорядився Господь Бог…
Йому врешті-решт треба порозумітися з дітьми. Хоча вони вже й дорослі, але й зараз їм потрібен батько. І таємницю слід уже відкрити. Не народила Степанида йому діток. Так уже вийшло. І ніякі ліки не допомогли. А він - батько…».
Чому раніше про це не думав? Часу не вистачало? Бажання? Мабуть, що ні. Просто, зізнається сам собі, не хотілося раніше про це думати. Молоді літа, як мовиться, бабиним літом промайнули. І ось тепер вже справжнє, якщо й не бабине, то дідове літо надійшло…
Напевно, й долі Степана та Оксани склалися б по - іншому, коли б жив з ними поруч. Він би повсякчас їх підтримував. Та й зараз, мабуть, ще не пізно. Хоча… Родина Красюків - не родина Збаруків. На жаль…
Недарма на Землю було відряджено Адама і Єву. Не двох Адамів чи двох Єв, а саме - його і її..
От і продовжується людський рід, і буде продовжуватися доти, доки Єви народжуватимуть діток, які й будуть не тільки нащадками батьків, а й продовжувачами людського життя. Тепер уже в Степана є свої діти, і в Оксанки будуть.
«Оце й уся арифметика: один плюс один дорівнює…»
Збарук не встиг до філософствувати, задзвонив сотовий телефон, на табло якого висвітлилося : Пасічний В.
-Слухаю!
-Це я - Пасічний, - прохрипіло, як із погреба.
-Так. Пізнав.
-Петре, - той мав звичку до всіх людей, незважаючи на їхній вік, звертатися на «ти», - твій племяш знахабнів…Бидло він неотесане!...
-Не розумію про що ви, Володимире Арсенійовичу…
-Тут і розуміти нічого. Я зарию твого дохлого боксюру!.. І місця, блін, не покажу тобі!..
-Ви…
Телефон відключився.
«Що встиг накоїти Борька? Треба вияснити», - та чомусь думки переключилися на інше - на Оксану. Можливо, тому, що Шаригін - племінник Степаниди, а Оксана - його донька…
На сто відсотків вона схожа на нього: високе чоло, орлиний ніс, сміливий відвертий погляд. І ще - вона не боїться. Не боїться навіть його, Петра Збарука. Смілива і розумна. Як інші селяни, не молиться на нього, не клянчить грошей, не виконує будь - які його забаганки. Бо ж вони, селяни, в таку ось тяжбу мають роботу, одержують хоч віднедавна і невеличку, але ж таки платню. А пару років і «мізера» не отримували…
А от Оксана хоче зовсім іншого - прагне до заможнішого життя. Життя, а не нинішнього животіння. Та в селі не розженешся на такий атрибут людського бутття , як багатство. Розкіш - не для селян. Робота - так. А от з відпочинком у селі не складається. Бо, щоб звести кінці, треба не тільки в агрофірмі працювати, а й домашнє господарство утримувати. А це - від ранку й до вечора. А кинешся збути підзароблене - вартість копійчана. Гроші, як нині модно казати «бабки», крутяться не тут у Буйноцвіті, чи в райцентрі, і навіть не в Сумах, а там - у Києві. Хто хоче мати «бабки» - туди треба їхати. Там потрібно «крутитися».
Та куди поїде тракторист Дмитро чи свинарка Настя? Та й хто їх жде? Отож, вертяться в селі, наче білки в колесі… Хоча декому саме таке життя є звичним, нормальним і привабливим. Тут тихо, спокійно. Один про одного все знає - на виду кожен і кожна. Не треба бігати по багатолюдних магазинах, штовхатися на базарах у чергах. Захотів поїсти - спускайся в погріб, а чи підвал: там від городини й до м’яса - все є, все припасено.
Звичайно, у ще юної Оксани на таке життя є інший погляд, що й прозвучало під час її виступу на недавніх зборах.
Правда, люди майже не зрозуміли про що вона вела мову. Прості й затуркані, їм і отих мізерних копійок вистачає. А он у сусідньому Рокитному й того немає - сільгосппідприємство розвалилося, техніку порізали і продали, поля густо бур’янами позаростали. Недарма тут вештається молодий, але вже знахабнілий Пасічний. Він доклав з своїм батечком руки до загибелі Рокитного, на черзі - Буйноцвіт. Та дзуськи, так думав раніше Збарук, він ще повоює . Хоча, хоча… Петренко із Рокитного також почав був борню з ними, і де тепер він? Не встиг і сухарів насушити…
І дійшов до простого висновку, тобто, мафію не можна поборити, її треба очолити. Звичайно, він не стрибне вище Арсенія Пасічного, а от домовитися - справа практично зроблена. Незабаром угоду підпишуть - і господарство збережеться та й керівництво ним поки що буде в надійних руках, якщо й не в його, то Оксаниних - точно.
Та головне зараз для нього - забезпечити людей роботою на селі. Він хоче, щоб Буйноцвіт вижив, щоб було де працювати молоді, народжувалися діти. Не буде села - загубимо й державу. І це не безпідставний песимізм.. Це правда. Правда, яка, не дай Боже, стане реальністю…І підстав для цього досить. Закриваються школи, зникли вже дитячі садки, фельдшерські пункти на грані існування. Доки у Верховній Раді точитимуть ляси - як розвиватися селу, воно просто-напросто помре, разом із жителями. І щось поки що не видно світла в цьому темно-темному тунелі, який ще за звичкою називають українським селом...
І Оксана чи не першою зрозуміла, що праця селян повинна приносити їм дивіденди, паї збагачувати власників. І якщо селяни це усвідомлять, то зажадають від нього, Петра Збарука, не обдурювати їх…
Цього, звичайно, він не хоче. Однак людська свідомість незабаром може й змінитися. Сутужно доведеться йому. Почнуться судові позови і т.д. і т. п. І Оксана, безсумнівно, може прискорити саме такий процес. Хоча з іншого боку: грубо кажучи, «лягти» під Пасічних у нього взагалі немає ніякого бажання. Та якщо не піде на співпрацю з ними, то…Що буде далі, думати не хотілося. В принципі й так зрозуміло - нічого доброго.
Отже, потрібно знаходити так званий консенсус із Оксаною. Життя до цього спонукає. Налаштовувати людей таким чином: якщо не він, то інший власник зробить те, що в Рокитному…Проте, що їх налаштовувати? Будь-яке питання буде вирішено вже без них. Їх «поставлять» перед фактом. От і все. «Їжте, що бачите».
Чого гріха таїти, його розум, певною мірою, як і краса, передалися дочці. Як після пологів йому сказала Тоня? Ага, пригадав: «У неї твої оченята - такі ж красиво -кришталеві». Чому саме такі? Вона не пояснила. Їхні зустрічі обірвалися назавжди. Хоча після смерті Павла могли й поновитися. Не поновилися. А зараз Тоня тяжко хвора, їй потрібно допомогти. Та чи прийме вона допомогу? Гординя…
Значить, вихід єдиний - домовитися з Арсенієм Пасічним, щоб агрофірму в Буйноцвіті, після входження до «Марсу плюс» очолила Оксана Красюк. Над цим він і працюватиме…
…Отак і живуть практично поруч наче й близькі люди, насправді ж …чужі. Рідні по крові, але віддалені різними обставинами і різними прізвищами. Хто винен в цьому? Важко розсудити…Та з цієї прірви вже треба вибиратися. І вибратися - якнайшвидше…
Що глибше занурюється в думки Збарук, то все менше знаходить відповідей на такі, на перший погляд, прості запитання. А насправді?
-Можна? - голос обірвав плетиво його сумнівів, і до кабінету просунулася лисина головбуха Громова. - Вибачте, але ж у мене діла…
-Заходь вже, коли так заніколилося, - зовсім не хотілося Збаруку, щоб хтось сторонній невчасно заглядав у його офіс.
-Треба, звичайно, треба, - задріботів той до столу, за яким сидів похнюплений Петро Петрович.
Він одразу ж гепнувся у крісло навпроти Збарука і розкрив червону папку, з якою ніколи не розлучався. Люди навіть подейкували, що коли лягав спати, то клав її під подушку. Та достеменно цього ніхто не знав. А от папка, як любив сам казати Громов - «мало не скриня всіляких таємниць…».
Значить, переконаний Збарук, якщо «темник» так осмілів, має тепер «контру» й на нього. І чому раніше не звільнив? Правда, є в того протеже і в області, і в столиці. Хоч би і Пасічний - старший…
Причин для звільнення було вдосталь. Та щораз із відкілясь випливали привиди-захисники і тиснули, ще й як тиснули на Збарука. І він відступав… А тепер от маєш…
Умить пригадалося, як Громов із завфермою Маховиковим (і такий збіг ) «махлювали» із ордерами на здачу худоби з приватних господарств. Занижували вагу телят. Потім проводили «оборудки» з документами. Чимала сума «наварювалася».Аж через два роки про це дізнався Збарук. Тоді, коли до нього почали селяни звертатися зі скаргами. Він - до районної прокуратури. І що? Маховикового відправили до тюрьми. Громов - на свободі. Всі знають - вдома мак вирощує. І що? Інших ловлять, дехто вже й за гратами, Громов - на волі. Такий собі везунчик - чолов’яга!
-Так от, значся, - як завжди протяжно розпочав Громов. - Вони їдуть…
-Хто вони? - не второпав Збарук.
-Із районної прокуратури.
-І що з того? - байдуже запитав. - Не вперше їдуть. І, мабуть, не востаннє. Робота в них така. -Для вас, Петре Петровичу, їхній візит може бути й останнім. -Не зрозумів… -Що тут розуміти? - смакував кожне слово головбух. - Київську фірмочку, з якою ви так добре дружили, тобто «Люкс ЛТД», накрили… Рахунки арештували. Та й ваш «мерс» усім уже очі намозолив. Ще й племінничок, бугай отой Борис, шанованому Володимиру Арсенійовичу, маю на увазі Пасічного, ребра, здається, потрощив. І за кого? За Оксану Красюк, яка мала за честь проїхати в машині Володимира Арсенійовича. Про це все село талдичить…Хоча, як мені стало відомо з достовірних джерел, Оксана вже й не така свята. Вона з Пасічним ще з інституту того…
-Перестань! - різко піднявся з-за столу Збарук. Він пригадав дзвінок Пасічного. Про поламані ребра він, до речі, нічого не казав. Так, почубилися два козаки. Чого в житті не буває? - А ти що не маєш «мерса»? Перестань фігню городити!
-Це, вибачаюсь, не фігня, а щира правда, - перебив його Громов. - А з машиною мені син допоміг. Він, ви ж знаєте, спортсмен…Гроші вміє заробляти. Зазначу, немалі гроші…А у вас же дітей немає! Збарук хотів було «послати» Громова подалі, але передумав - нічого це не дасть. Словами головбуха не проб’єш , не протараниш.
-Добре - добре, - пом’якшав господар офісу. - З племінником я й без прокуратури розберуся. А на співпрацю з фірмою в нас є угода. Чи не так?
-Так…так є. Але ж ліцензії на продаж спирту немає… А ми ж «люксам» чимало його відправили. Так?
-Як немає ліцензії? Ти ж мене переконував, що в цьому ділі все гаразд.
-Бачите, яка ситуація… Так, я вас переконував, але ж ви й не наполягали на тому, щоб була ота ліцензія…Ви ж не просили, щоб я її вам показав…
-Сучий ти сину! - не стерпів Збарук. Узяв за барки Громова. - Сучий ти сину! Ти ж мене підставив!.. Уб’ю, наволоч!
-О - о! - не то здивувався, не то злякався Громов. - За це взагалі - пожиттєва тюрма… Петре Петровичу, ви ж любите всім казати: ви - голова, всі інші - виконавці…Серед інших і я.
-Мерзотник, он хто ти! Забирайся звідси!
Збарук добряче трусонув, а потім відпустив Громова. Той неквапом піднявся, обтрусив навіщось піджак і поволі подибав до дверей.
Зупинився й не обертаючись, нагадав:
-До речі, на завтра вас ще й до райдержадміністрації викликають. Заслуховуватимуть на колегії. Так і передали: за - слу - хо - ву - ва - ти - муть…
-Згинь з моїх очей! - стримуючись, щоб не вліпити кулачищем у ненависне Громове обличчя, випалив Збарук. Ще щось хотів додати, але подав сигнал сотовий. Номер висвітлився - невідомий. Зазвичай, у таких випадках телефон відключався. Та цього разу, щоб хоч якось заспокоїтися і не накинутися на головбуха з кулаками, він натиснув кнопку.
-Слухаю вас.
-Петре Петровичу, добрий вечір.
Хотілося буркнути щось на зразок «та пішов ти зі своїм добрим вечором» (бо ж, насправді, який він добрий?), але стримався.
-Добрий…
-Петре Петровичу, це Клямкін.
-Хто? - перепитав Збарук.
-Клямкін Геннадій Іванович, старший оперуповноважений карного розшуку…
-Зрозуміло, - не дав далі договорити Збарук. Та й що далі? Коли вже карний розшук ним також зайнявся, значить…
Та в слухавці продовжували:
-У вас працює Громов? Громов Андрій Андрійович…
-Так, працює, - автоматично відповів Збарук. А сам про себе: « Значить, Громов і туди вже «настукав».
-Нам потрібно зустрітися з вами.
-Коли?
-Сьогодні, хоча вже й пізненько… Я незабаром у вас буду.
-Приїжджайте.
-Гаразд.
«Абсурд якийсь, - аж розвів безпорадно руками Збарук. - Не викликають, а вже приїжджають. Щось тут не так, як Громов набазікав…»
25.
Вони сиділи мовчки.
Запах свіжої трави стелився над плесом і зникав десь, мабуть, у зеленій діброві.
-Прийшла телеграма з дому, - першим обізвався Шаригін.
-Щось трапилося?- занепокоєно глянула Оксана на Борьку.
-Та ні. Просто треба їхати, - задумливо відповідає той.
-Занудьгував за містом?
-Трішки, але не в цьому причина, - заспокійливо відповідає Шаригін.
-У чому ж? Розлюбив мене?
-Ні. Кохаю, - Борис пригорнув Оксану. - І завжди кохатиму.
-То в чому ж таки справа?
-Хочу взяти участь у змаганнях, - ділиться наболілим з Оксаною.
-Яких?
-З боксу. Я ж два роки тому був чемпіоном міста. Міг би і всеукраїнський чемпіонат виграти, коли б не армія……
-Ти займаєшся боксом? - здивувалася Оксана.
-Так.
-Ага. Тепер ясно.
-Що «ясно»? - не зрозумів.
-Чому так швидко Пасічний «заорав носом», - посміхнулася дівчина.
-Хай знає: ти - не його, ти - моя.
-Я - твоя… - ще м і ц н і ш е притиснулся Оксана до хлопця.
-Я з тиждень потренуюся, і на ринг, - чомусь не зреагував на притискання Шаригін. - У мене й тренер є. Геннадій Клямкін. Він - в Афгані колись воював. Класний мужик!
-У спортшколі працює? Я, коли вчилася в інституті, тренування з бігу відвідувала.
-Ти також спортсменка?
Оксана розсміялася:
-Та ні. Я просто - любителька. Для себе бігом займалася, щоб фігуру зберегти. Для тебе…
Тепер уже він розсміявся.
-Нормально. Ти її й зберегла.
І розмову одразу перевів на інше:
-Геннадій Іванович - не професійний тренер. Він - мент.
-І ти підеш працювати в міліцію? - пригаслим голосом запитує Оксана.
-Ще не знаю. У мене й мама в міліції працює.
-Мама міліціонер? - здивувалася. - І теж бандитів ловить?
-Інколи ловить. Вона вже майор. Та здебільшого з дітворою займається. Ну, з тими, хто правопорушення допускає.
Знову замовкли, потім Борька:
-Можливо, це мій останній чемпіонат. Тож хочу його знову виграти. А ти зі мною поїдеш?
-Куди? - цікавиться упалим голосом дівчина.
-До мене.
-А робота? Та й зарано ще до тебе їхати, - стріпує золотим розсипом волосся Оксана. - Ми ж не визначилися, що нам далі робити, - і «золотий розсип» спадає на її плечі..
-Кохатися…
-І все?
-Потім одружитися, - якось невпевнено, але щиро каже Шаригін.
Борька губами торкнувся гарячих вуст Оксани. Поцілунок, солодкий і трепетний, запаморочив їхні голови...
Далі буде.