Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16 грудня 2018 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ДРУГА
О К С А Н А
-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
23.
Вийшовши з контори, Оксана Красюк наштовхнулася на Пасічного. Обоє на мить завмерли. Чимало вже часу майнуло, як вони бачилися востаннє. Проте біль і образа ні на йоту не полишали. Та зверхність, яку дозволив собі Пасічний, скалкою тирчала в душі. Той охоронець, який мов кліщ впивався в її тіло, - також стримів там. Вона ніколи не забуде про це!
Пам’ять постійно викрешує помсту. Велику помсту! І Пасічний її відчує на собі. Це буде справедливо! Законом його не дістати. Та і який тут закон - сама ж погодилася… Сльозами не розжалобити. Таких як він - сльозами «не прошибиш», бідою не дістанеш.
Такі як він - ніколи не відчують чужого болю. Біль не для них. Для них насолода причиняти біль іншим, але не перейматися ним і не співчувати…
Вона піде іншим шляхом…
Пасічний, Оксана знала про це, приїхав сюди невипадково. Агрокомпанія «Марс плюс», якою керує його батько, закинула свої щупальця й до Буйноцвіту. Дійшла черга сюди. Землі тут родючі, господарство ще на плаву, людських ресурсів вистачає. Словом, тепер - чи клюне рибка на живця?..
-У Збарука була? - замість привітання поцікавився Пасічний.
-Була, ну й що?
-Збираюся ось об’їхати поля, мо’, разом?
-Нашою земелькою цікавишся?
-Звичайно, - не моргнувши оком, відповів Володимир. - Як - не - як, а я тепер виконавчий директор відомої агрокомпанії. А вона, ти ж пам’ятаєш, як в інституті вчили, - повинна розвиватися й економічно міцніти. Чи не так?
-Не пам’ятаю. Мені до цього байдуже.
-Он як! - вдав із себе здивованого Пасічний. - Навіщо ж тоді вчилася? Оксана стрималася, щоб передчасно зопалу не вибухнути гнівом, а потім відповіла :
-Не знаю. Гадала, що сільське господарство підніматиму. А тепер от… служитиму олігархам. Так?
-Це від тебе залежить, - загадково натякнув Володька. - Нам потрібно миритися. Гадаю, війна між нами затяглася. Потрібен уже мир. Як мовиться, крихітний мир кращий за будь - яку війну… Сварка до добра не приведе.
-Ми що, сварилися? - глянула проникливо в його очі.
-Начебто ні … - пожвавішав незваний гість. - Та й не слід про минуле згадувати. Забувати його треба…А треба думати про майбутнє, а жити - сьогоденням, -«розфілософствувався» Пасічний.
-Ти без сварки вишвирнув, мов кішку, мене зі своїх хоромів. Забув? Про минуле вже забув? Сьогодення бажаєш? Знову мене, а чи вже іншу хочеш? Молодшу, юну. За цим ти сюди й приїхав, а господарські начебто справи, то так…Фіговий лист…
-Та… - щось хотів відповісти , але її було не зупинити.
-…Ще й з охоронцем мною поділився. По - братньому? Ні, не по-братньому. Він тобі - не брат…Підопічний твій…І ти мене, мов підстилку, йому сплавив… Я цього не забула і ніколи не забуду. І це ти ще відчуєш на собі!
-Оксано, прошу, забудь про те… Я ж зараз перед тобою вибачаюся. На коліна стати, чи що? Ці слова стрілою вразили Красюк, щоб це «паненятко» і перед нею на колінах? Знову «виламується», знову «дурачить» її. На це він, звісно, мастак. І в цьому вона не сумнівалася.
-Ну, добре, - нараз змилостивилася . - Поїхали!
У неї єдине бажання - подалі від контори, подалі від Збарука. Кипіння в душі тривало. Його потрібно було якось гасити.
Та врешті - решт, яка різниця з ким їхати на поле? Транспорту в неї немає. А добиратися туди пішки - не з руки.
Їдучи в «Пежо», Оксана незворушно дивилася в лобове скло, думаючи про своє особисте. Нескладно якось виходить: Збарук навіть вислухати не схотів.
А той «перший» витріщився на неї, чи знову захотів познущатися? Дзу - сь - ки! Цього вона вже більше ніколи не дозволить. Розірве його «булочні» щоки на шматки, очі видряпає, але не дозволить. Та й що вже дозволяти? Він і так уже скористався її наївністю, її дівочою честю.
Тепер вона для нього - лялька, з якою у будь-який момент можна погратися, а потім знову вишвирнути, як непотріб, як використану річ.
І раптом … несподівано для себе відчула близькість його тіла, як і тоді, після випускного. І збага заграла в крові. « Що це зі мною? Я ж поклялася відомстити?!»
Та вдіяти вже нічого з собою не могла. Чому ось так: десь в мозкові «тріпається» оте відчуття близькості з чоловіком, який першим і вперше звабив. Нехай та зваба була й зовсім неприємною, безжалісною, болючою. Та вона все ж таки скалкою встряє в мізках і сидить там довго - довго, інколи - все життя.
Розгубилася. Зіщулилася. І хоча в машині, як і загалом надворі, спека, їй стало холодно, мов взимку на морозі. І захотілося … пригорнутися до того, хто над нею позбиткувався. Той, хто обірвав її віру в щастя, добру жіночу долю, дитячі казкові мріє. Чому все ось так?
«Я ж матір рідну звинувачую в гріхах, а сама?» Та це виправдання не внесло рівноваги в її душу. Навпаки, ятрило її ще сильніше , наче випікало полум’ям там усе живе, залишаючи після себе тільки спопелений болючий слід.
На вибоїні Пасічний похитнувся і притулився своїм плечем до Оксаниного. Так, наче ненароком, мов йому цього й не хотілося - просто так вийшло.
Проте вона не відхилилася, не відсторонилася. Володимир зупинив машину. Виключив мотор. Йому неймовірно захотілося стиснути оце гаряче тіло в своїх обіймах, зацілувати до безтями так, як і тоді, вперше. Вперше, перед тим як марив нею. Доки не торкнувся близько до її ніжного тіла. Доки не відчув її дівочості. А не пізніше, коли, мов зійшов із розуму , відправивши її в руки Грома…
Ті дівчата, які траплялися потім, зараз - вони й ламаного гроша не варті. Оксана, хоч тоді поступив необдумано, залишалася для нього й досі незбагненною, не прочитаною до кінця книгою. Він чимало разів заглядав, наче в дзеркало, в тодішню їхню ніч і ніяк не розумів - чому їхнє задзеркалля виявилося таким чорним? Хлопець раніше ніколи й ні в чому себе не картав.
Та того разу таки схибив - непотрібно було «підставляти» красуню, практично топ-модель . І не треба було віддавати її в пазурі охоронця. Правда, наступного дня, коли той похизувався знущаннями над дівчиною, він його відразу ж звільнив. Звільнив без батька. А коли той поцікавився, за що, коротко пояснив: «Хотів будинок обікрасти. Є така інформація». «Не бреши», - відповів батько.
Оксана ж будь-який нинішній світський вечір прикрасила б. Безперечно, прикрасила б! Якби ж не охоронець! Він йому не давав права ще раз позловтішатися над дівчиною! І коли Оксана розпачливо кричала від тих знущань, він, хазяїн замку не зупинив пройдисвіта. Чому? Просто хотілося показати власну велич перед гордовитою красунею.
Тобто, як він захоче - так і буде! Тоді він саме так і захотів - принизити її, розтоптати!
…А в Оксани минула хвилинна слабкість. І вона випалила, наче вистрілила у спогади свого напасника:
-Ти не забув як мене тоді називав? Нагадати?!
Пасічний від цих слів аж стрепенувся, але оговтався. Знову його почала розбирати лють. Розумів: ніколи і нічого доброго в стосунках з Оксаною вже не буде. Вона не тільки має на нього зло, а рано чи пізно захоче відомстити.І, звичайно, для цього знайде такого пройдисвіта, що він, Володимир, не встигне й пікнути. Та це, мабуть, буде не сьогодні.
Мости вже спалені, назад повернення немає. Та й чи треба повертатися? Прив’язувати себе до Оксани? Він ще не награвся. Не награвся іншими дівчатами - і молодшими, і соковитішими. І вмілими, і ненаситними. Оксана - не така.
Вона - холодна й прозаїчна, без лірики й поезії в амурних ділах. Така собі селючка, яка мріє про шлюб і тихе спокійне життя. Це все не для нього. Він мусить жити бурхливо і навіжено. Для того й молоді літа, для того й романтика. І дається вона в житті на короткий відрізок часу - років до тридцяти. А потім… Потім - буденність, сім’я, діти, горшки, кострюлі.
Ні, до такого життя він, Пасічний Володька, ще не готовий. І чи буде взагалі колись готовим? Це ще питання з питань…Тому і вдав із себе відчайдуху:
-Я правду казав: ти і є шльондра! І знову хочеш мене! І недаремно я віддав тебе Антону Громову…
-Антону Громову, кажеш? - дівчина запнулася. - Однокласнику моєму? Тоді він був? Маскою прикрився…
-Звідки я знаю: однокласник чи не однокласник...
-Я здогадувалася, бо в нього постійно пітні руки…Він ще в школі до мене приставав. Добився таки свого…Мерзотник. І ти також - мерзотник!..
Інтуїтивно відчував: Оксана далеко не та дівчина, яка відразу тоді підкорилася йому. Тепер у її очах знову палала помста. Тільки що вона може зробити з ним, Пасічним, зараз? Абсолютно нічогісінько! Сили нерівні. І якщо він захоче знову взяти її - візьме без проблем. Ось тут, безпосередньо в машині…Краса яка: поле, машина, дівчина…Ух! «Ляпота»!
Оксана (що буде, те й буде) з усієї сили долонею вперіщила по щоці ловеласа, аж луна покотилася.
-Сволота ти! - швидко відчинила дверцята і наткнулася на … Шаригіна. Пасічний і досі сидів збентежений, не усвідомивши, що ж трапилося? Замріявся, і на тобі! Відчуття: наче наштовхнувся на гарячий стовп й обпік усе тіло. З цього стану його вивів чийсь грубий голос. Це був Шаригін, з яким не так давно познайомився на одному з багаточисельних пікників. Останній був тут, у Буйноцвіті. На ставку, на чудовій природі.
-Ну що, парубче, вдруге захотілося погрітися біля чужої нареченої? - далеко неприязно запитав Борис. Пасічний одразу й не второпав, що потрібно цьому хлопцеві, племіннику Збарука. Він же не знав про стосунки Шаригіна з Красюк. На тому пікнику вихвалявся всіма своїми подвигами «казанови». Звісно, повідав і про пестощі з Оксаною Красюк. І як вона йому швидко набридла, і як він передав її своєму охоронцеві. «Не мого вона поля ягідка», - задиркувато патякнув. А про що його зараз запитують: чия наречена?
-Чия наречена? - нарешті спромігся оговтатися. - Твоя чи що? Ну ти, Борь, даєш! Ти на неї подивися: шльондра з шльондри…
Він ще хотів щось додати, але передумав і розсміявся. Пригадав, як хизувався тоді перед Шаригіним, що «запросто взяв Оксану» і пропонував домовитися , щоб і Шаригін те ж відчув, коли переспить із нею. А чого ж - раз уже «пройшла через його руки», тепер усім вистачить - нікому не відмовить. І йому, Борьці, в тому числі. Пам’ятає, ще й додав: правда, без досвіду вона в інтимі. Через це й «сплавив» своєму охоронцеві Грому - не цікаво з нею.
Володимир виліз із машини. Тільки тепер неподалік побачив «мерседеса», якого, до речі, помітив ще вранці.
-Твій? - кинув у бік авто.
-А тобі що?
-Кльова тачка. Та по очах бачу - не твоя…Дядька, мабуть?
Запитання так і повисло в повітрі. Борис «джепом» враз звалив Пасічного на землю. Той тільки губами встиг вхопити ковток повітря.
-Щоб твоєї й ноги більше в Буйноцвіті не було! Нахаба!..
Скоцюблений Пасічний - ні пари з вуст. Тільки пошкодував, що приїхав без охорони. Хто ж знав?
-Ти ж його вбив! - кинулася до Пасічного Оксана. - Він…помирає…А якщо помре? Тебе ж посадять, Борю…У нього ж батько - величезна шишка! Олігарх!
-А Володька - «шишечка», «олігарчик» так? Розслабся, - підійшов Шаригін і теж нахилився над Пасічним. - Нічого з цим «олігарчиком» не станеться. Один мій «джеп» він точно перенесе. А на наступний нехай краще не наривається. Та й не «шишечка» він, а гнида, яка надмірно розпоясалася…Поїхали?
У дівчини уже й сил не вистачало, щоб усе це перенести. Стільки різних подій відбулося останнім часом, що й не перерахувати. Інколи їй здавалося, що все це не насправді, а уві сні. І відбувається не з нею, а з кимось іншим.
-Ми їдемо, чи ти з ним залишаєшся? - озвався Борис.
Оксана підвелася на ноги, зиркнула на Шаригіна.
-Він мені не потрібен. Сволота він…Я б його власними руками, але, боюся, не вистачить у мене фізичних сил Борис пригорнув її до себе. Обійняв і поцілував у губи.
-Нехай живе…Він ще помучиться…Я це обіцяю йому…
-Не буде ніколи йому прощення, - сльози виступили на очах Оксани.
-І не тільки прощення, а й спокою, - додав Борис.
Пасічний заворушився, з трудом підняв голову, виплюнув кров із рота, і погрозливо прошепотів:
-Я ще дістану тебе, бидло… Мої хлопці…Вони тебе!...Вони тебе …На шматки «порвуть»!..
І знову обличчям плюхнувся в землю.
-Ага, дістанеш, - посміхнувся Шаригін. - Ох і налякав! А хто й кого «порве» - ми ще побачимо…
Далі буде.