З А Д З Е Р К А Л Л Я

Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».

Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06 грудня 2018 року.

                        З А Д З Е Р К А Л Л Я

                                Роман

                           ЧАСТИНА ДРУГА

                            О К С А Н А

-Що за дзеркалом, панове?

-Задзеркалля…

Автор.

20.

Оксана відпочивала в ліжку, так і не сплющивши очей. Плуталися, мов мереживо, думки. Вона силувалася їх зібрати докупи, об’єднати, впорядкувати. Та з цього нічого не виходило.

Наче коні, вони стрибали перескоком, нараз розліталися в незрозумілу безодню, перегодя обірваними частинками поверталися назад. Хаотично і безпорадно. Хоча деякі думки вже й не верталися. А, можливо, вона не хотіла їх уже повертати.

То образ батька вимальовувався, то матері, то Збарука. І не образи, а тіні плуталися поміж собою, вони зникали так же швидко, як і з’являлися.

Перед очима пробігали й силуети Борьки Шаригіна і Володьки Пасічного. То вони скублилися, мов півні, то мирно бесідували, наче голуби. Проте скубалися значно частіше, аніж мирно розмовляли. Чому так? Відповіді не було.

Напевне, і з’явиться вона не скоро, якщо, звичайно, взагалі з’явиться…

Нескуті яскравими образами думки викликали фантазії. Оксані здавалося, що вона - людина, яка втратила світ цінностей. Він для неї чомусь не існував. А якщо й існував, то десь поза її життєвими межами. Там, де такі цінності в шані, а не тут, де є вона - безсила, несвідома, в певній мірі - ненормальна. Чому так?

Бо вона - людина, яка бреде манівцями через хащі, та повзе через непрохідне болото. Повзе, та ніяк не може вибратися з нього. Її глибше й глибше поглинає трясина. Щосекунди, щохвилини. І шансів на врятування практично - нуль. Багнюка вже добирається до горла.

Мить, і це баговиння заповнить рот, легені… І все. Його наб’ється туди стільки, що ніхто тоді вже не допоможе, навіть лікарі. Бо таку кількість багнюки не можна буде відкачати.

А вона все більше й більше заповнює тіло - вже не кілограми, а тонни. Де взяти такий пристрій, який зміг би вичавити цю гидоту з легенів ? І не тільки легенів, а й із серця, нирок.

Та найбільше бруду накопичилося в душі. Чорного бруду. А з душі, як відомо, її не виколупаєш. Він там «скиртується», влягається й існує роками. І це дуже страшно, бо пече і болить від цього душа, особливо - жіноча..

Оті ідеали, про які в дитинстві начиталася в книжках, в реальному житті зовсім не ідеали. Куди ж поділися добрі молодці? Де зачаївся добрий Ох? І чому казки - тільки для дітей? А неприємності, труднощі - для дорослих?

Звичайно, так воно й повинно бути. Але чому ж тоді для одних у житті постійне везіння (багатство, розкоші), а для інших - постійні невдачі (бідність, зубожіння)? Хто й де «розписує» життєвий шлях людини? Якщо на небі займається цією справою Господь-Бог, то він, виходить, несправедливий до всіх - одних возвеличує, інших - принижує…

Повсюди - лицемірство, обман, неправда. Хто сильніший - жирує. А що робити кволому? Помирати? Здатися на милість нахабі ? Впасти на коліна? Постійно випрошувати милостиню? А хто не може, скажімо, поступитися чеснотою, той…

А втім, яке їй, Оксані Красюк, до всього цього діло? Вимагати від людей жити за законами совісті? Для когось може і є закон совісті, а для когось - тільки прикриття ганебних вчинків.

Це смішно в наш час. Доводити, що чесні люди - порядні люди. Це безглуздо нині. Та чи й насправді воно так? Всі чини видають себе за порядних. А насправді? Плювати їм і на почуття совісті, і на бідність тих, хто живе поруч…Для них основа життя - «набити власну пельку», щоб і їм вистачило, і їхні нащадки жирували і гарцювали на багатстві.

«Мабуть, права Печоріна: сила в багатстві. Багатий - сильний. Бідний - слабак. І чому мати не вийшла заміж за Збарука? Жили б…Ох, як би зараз ми добре жили! Не поневірялися б без грошей. Не думала б я, що одягнути назавтра. І кому потрібен мій диплом? Печоріна без диплома, без освіти, а як файно живе. Живе? Чи тільки форсить? Та то її проблеми. А мої?».

Світ, на її переконання, останнім часом перевернувся. З ніг на голову. Навіть досьогоднішня віра в святість матері, і та тепер перевернулася. Спотворилася.

Оксана, як і всі дівчатка, з дитинства мріяла про щастя. Вірила в нього, мов у диво - казку. Та й чому не бути їй щасливою? Вродлива, приваблива, розумна. Але? Оте «але», якесь незрозуміле її «его» постійно заважало їй хоча б доторкнутися до власного щастя. Воно в неї, наче примара, - простягнеш руку - розтає…

Гадала, що власними руками збудує ошатний родинний замок. Вивчиться. Зустріне перше й водночас останнє кохання, народить дітей. Що ще потрібно для щастя? А в неї що виходить? Замість першого кохання - грубощі на крутій дачі, замість того, щоб завагітніти від любого чоловіка - вагітність від ґвалтівника - нахаби. Бр - р! Хочеться завити, затужити, заридати. Та чи допоможе? Та й кому потрібні її проблеми, її негаразди? Сама ж так повелася, ніхто її не підштовхував до того маєтку, в якому все й трапилося. Адже саме тоді й виникла, мабуть, вперше в неї думка - захотілося стати багатою. От і стала! Але ж чому так: в одних мільйонні, а то й мільярдні статки, а в когось - на хліб не вистачає?

«Своїм уявленням про щастя - щасливим не станеш», - зринули невідомо де прочитані чи почуті слова. Минуле слід знати, щоб будувати майбутнє. У неї є майбутнє? І чи буде воно в неї взагалі? Значить, воно вже зараз не самоціль в її житті, то що ж є самоціль? Навіщо тоді жити…Адже жити потрібно для того, щоб радіти, кохати, насолоджуватися тим, що поруч…

Оксана жахається безладних, безглуздих думок. Їй моторошно. Мати, як не було їй важко з тягарем зради на серці, жила все ж таки зі своїм законним чоловіком. І жила заради неї та Стьопки. І на них не проміняла свого кохання.

Вистояла від безлічі спокус, втримувалася від бездумних вчинків. Важко, звичайно, було. Та вона несла свій жіночий хрест заради дітей, не посрамивши законного чоловіка. Це - самопожертва, але на благо - на благо своєї родини.

Вимучилася, але вистояла. Переборола. Себе. Почуття. І честь свою віддала заради єдиної мети - мати своїх дітей. Народити. Виростити. Вона й зараз кохає Збарука, але не зізнається. Тамує в собі той гріх…

«А я? Я? Кохаю Борьку? Кохаю стовідсотково. А дитина від кого? Від …Пасічного. Що ж робити? Позбутися? Ні. Ні. Цього вона ніколи не зробить. Вона все витримає. Все перенесе. Заради нього - дитинчати. Значить, є в неї майбутнє? Є. І заради цього вона й житиме».

Ще швидше почали снувати думки. Плутаються - заплітаються, мов риба в неводі. Оксана провалювалася в морок. І вже крізь сон відчула на чолі сухеньку й теплу долоню матері…

21.

У конторі Збарук з’являвся рано - рано. Сонце ще й ріжечком не вибивалося на видноту, коли він переступав поріг кабінету. Тут затримувався на кілька хвилин, переглядав учорашню пошту. Потім сідав у «Волгу», інколи - УАЗ і їхав спочатку на ферму, тоді - на поля. Це не тільки вже звичка, а й тверде правило в роботі. І хоча нині чимало часу він проводить у пошуках фірм, які б виручили пальним, запчастинами, добривами і т. п., проте й не забуває про виробничі підрозділи.

І хто б що не казав (пригадався виступ Оксани Красюк на останніх зборах) , завдяки його, Петра Збарука, підприємливості агрофірма тримається на плаву. Інші в районі вже давненько стоять на колінах, а деякі лежать на самісінькому дні економічної прірви. Він - ні. Щороку й сіють, і урожай збирають. І урожай той досить непоганий - за сорок центнерів зернові дають. І буряки нівроку, і гречка, і сонях…

Всі культури непогано родять. І тваринництво процвітає. Тонни м’яса щотижня реалізують. Мають від цього добрий зиск.

О дев’ятій, опісля наряду, Петро Петрович щодня ( у нього немає вихідних) приїжджав на комплекс з відгодівлі молодняка великої худоби.

Ходив по сараях, ні з ким не розмовляв, окрім хіба що Саломона Кучера, який тут і за сторожа, і за завідуючого кормоцехом. Родини в нього не було - не склалося ще з молодих років. То він на комплексі й днював, і ночував.

Ім’я мав ніби не тутешнє - не Соломон, а Саломон. Подейкують селяни, що батьки в Кучера жили дуже бідно. В нестатках по самі вуха. Навіть сала й того не наїдалися. А старший Кучер його дуже полюбляв. От і вирішив, що син хай носить ім’я від слова - «сало».

Ось так і записали сільрадівці у свідоцтво про народження молодшого з родини - Саломон. Чи так воно було, чи ні - ніхто толком не знає. Проте історія засвідчує, що одна з сільських дівчат, яку покохав Саломон, так і сказала: або я, або змінюй своє ім’я. Кажуть довго над цим думав Саломон, але на кардинальні зміни так і не наважився. Через те не одружився. І все своє життя прожив, образно кажучи, біля сала: з молоду - на свинофермі, збудували комплекс - на комплексі.

Збарук його поважав за працелюбство і за тверезий спосіб життя. Як не дивно, а за всі свої вже немолоді роки Кучер не перехилив жодної чарки горілки. Дехто називав його диваком, а дехто й крутішим слівцем. Та на все це Саломону було «начхати», одинакував він своїм незрозумілим для односельців життям.

Збарук розмірено ходив по кожній фермі і чи не в тисячний ( а може, й мільйонний) раз перевіряв таким чином роботу всього комплексу. Жодної деталі «пробуксовки» не випускав із виду.

Роботою комплексу був задоволеним - тішився й серцем, і душею. Якщо в інших сільгоспах худоба пішла «під ніж», у нього навпаки - зростало поголів’я. Цього року ще два нових приміщення стануть до ладу. Він вчасно збагнув - на м’ясі можна брати досить вагомі «бариші». Не на молоці, а саме на м’ясі. Якщо воно не потрібно державі, то є так звані «круті підприємці», які за яловичину платили кругленькі суми. Ринкові відносини, на переконання Збарука, для того й придумали, щоб «Хомка не дрімав».

Прикинув, що ще прибутковіше буде для економіки господарства, коли не м’ясом торгуватимуть, а ковбасами та іншими делікатесами. Свиноферма є? Є. Комплекс є? Є. Чого немає? Правильно, міні-заводу з виробництва ковбас… Ох і виїздив Петро Петрович повсюди, в яких тільки кабінетах не побував. Скільки того вже м’яса перевозив! Та своєї мети досяг - не живу вагу тепер сплавляє, а ковбаси, шинку. І доходи немалі, і давно вже й кредити перекрив. Тепер от подумує, щоб узяти нові, якщо, звичайно, вдасться, і збудувати власний елеватор. Тоді й не буде віддавати зерна, вирощеною нелегкою працею, в чужі руки. Бо за ті проценти, які зараз «гилять» елеваторці, можна жити приспівуючи, а не стрибати в них «на підтанцьовці».

Петро Петрович і в «застійний» період не дрімав. Скільки ночей не спав - не порахувати. Все мізкував після обрання його головою колгоспу ( ним він став майже одразу після закінчення сільгоспінституту ) як вибратися зі скрути. Рослинництво начебто й розвивалося, але хліба не мали. Викачували практично все до зернини. Бо інші господарства стільки не збирали, скільки він, Збарук. А району ж потрібно план виконувати. Виконувати будь - якою ціною! Район і виконував! А Збарук щороку нарощував валові об’єми зерновиробництва…

Збарук старався. Спершу, щоб його помітили, оцінили. Бо хто був «вхожим» у високі кабінети, той мав переваги в усьому - пальне в першу чергу, посівний матеріал - елітний і т.д , і т.п.

У пам’яті нерідко зринали натруджені мозолисті руки батька, пропахлі гноєм та кінським і коров’ячим потом. Петро успадкував від нього не тільки працьовитість, а й хазяйську жилу. Коли сусідські хлопці ганяли м’яча на сільському майдані, Петро трудився то в сараї, то на городі, то на полі, то на лузі, де заготовляли сіно.

«Захекається» за день, вже не до футболу. Мало й до сільського клубу бігав, бо вранці рано вставати. І так з дня на день, рік на рік - доки й школи не закінчив. До армії служити пішов за власним бажанням, щоб «чоловічого життя» скуштувати. Після неї - вступив відразу й до інституту. А так як звик уже до городу, поля, лугу, то й обрав професію агронома…

Ніколи не боявся роботи, того й від інших вимагав. Любив село, мав насолоду длубатися на городі, пізніше - на полі. І коли на зборах буйноцвітівський люд, зрозумівши, що молодий Петро - справжній господар, обирав головою, його, гуцула, не віднікувався. Тоді вже знав і вірив у свої сили - колгосп на ноги поставить. Адже він, гуцул,- жилавий і з мізками в голові. А в ній постійно роїлися ідеї.

Одну з них практично відразу і втілив - збудував невеликий цегельний завод. Вірніше не завод, а тільки цех. Як вдалося? Нікому про це Петро Петрович не розповідав. Тоді це вартувало чималих коштів, дозвіл також не так просто було отримати. Потрібно знати шпаринки, крізь які не так і легко просунутися. Петро - зумів. У нього була ще одна добра риса характеру, він умів «проникати прямісінько в душі людей», знаходив там ті крапки дотику, на які тис, а вони приносили результат - йому вірили. Правда, таку довіру він старався виправдати. І це майже завжди йому вдавалося.

Уже через рік цегельня почала приносити досить непогані прибутки. Нові цегляні будиночки, мов грибки після дощику, з’являлися не тільки в Буйноцвіті, а й у навколишніх селах. Ще більше зашанували люди Збарука, - хоч і молодий, а для них мов батько. Вмів і підбадьорити, і підхвалити, іноді й погудити. Він ніколи не давав «слабинку» тим, хто прагнув обманути, знехтувати його розпорядженнями, а підтримував тих, хто вмів трудитися й приносити користь.

Незабаром у колгоспі виросла хлібопекарня, крупорушка, олійниця, деревообробна майстерня. За продукцією сюди люд почав стікатися не тільки з району, а й області. А від цього - грошей у касі прибавлялося.

І все наче добре. Та, як виявилося, не дрімав не тільки Збарук із своїми колгоспниками, а й тодішній комітет народного контролю - не спав. Зразу приїхали районні контролери, потім - обласні. Їх цікавило, на які «шиші» такий молодий «черезчур розумний голова» вибився у лідери соціалістичного змагання? І таки докопалися, чим завдає державі Збарук збитків - не ті верстати завіз, що планувалися. Й марки не тієї, і розмірів не таких.

Тоді це був великий злочин! За нього й до в’язниці могли запроторити. І засадити на досить тривалий строк. Але ще ж були й партійні органи, які не могли пропустити таких «махінацій» молодого голови…

Коли викликали на засідання бюро райкому партії, Петро мовчки дістав партійний квиток із різьбленої скриньки. Ніжно, як ніколи до цього не робив раніше, правда, й пізніше, обійняв Степаниду, поцілував і промовив:

«Партійного квитка їм не віддам, краще порву. Якщо не вернусь - передач не привозь…Сухарі вже не допоможуть…»

До Рубанівки їхав, нервово покусуючи губи. Аж краплинки крові запеклися на них. У подумах попрощався із селом, колгоспниками, Степанидою і …Антоніною Красюк. З нею «прощання» виявилося найтривалішим. Не міг змиритися, що вони не разом. З дітьми хотілося б пововтузитися, все ж таки рідна кров. Покликала б, не задумуючись пішов би. І Степаниді пояснив би - кохає Тоню. Вона б зрозуміла. Проблема єдина - Тоня не кликала до себе. І, напевне, вже ніколи й не покличе. Ех, життя…І у випадку чого, не буде передачі йому передавати. Вона вже давненько всі ниточки, які їх з’єднували раніше, порвала - раз і назавжди, мабуть…

Та на його подив, у райкомі все обійшлося. На засіданні бюро «мокрим рядном накрили», добряче «пропісочили».

Проте зважили на його молодість та недосвідченість у тонких справах соціалістичного господарювання. Відпустили практично з миром, але з доганою в обліковій картці. Правда, перший секретар райкому товариш Долбатов незлобливо сказав, що по ньому плаче в’язниця, а дехто з членів бюро обізвав його здирником і хапугою (хоча на колгоспну продукцію зліталися як мухи на мед, а ціну виканючували просто смішну). Та то дрібниці, адже, справді, до тюрми не так і далеко було.

Можливо, думав Збарук, саме Долбатов, спускав цю «висосану справу» з пальця на гальмах, щоб у подальшому від колгоспу мати якісь дивіденди. Ця думка підтвердилася, «перший» взяв швидко злетілого на вершину слави його, Петра Збарука, під своє крило, свою опіку. Та це буде згодом…

На всі закиди можновладців про «здирництво та спекуляцію» в душі Збарук тільки посміхався. Бо ж за три роки господарство стало не тільки заможним, по - справжньому - багатим. У дворах більшості колгоспників стояли не лише мотоцикли, а й легкові автомобілі. Значить, думав Петро, обраний ним шлях, можливо, й не зовсім праведний, але правильний. А через рік догану з нього зняли. Пізніше виявилося, вона в нього була першою, проте далеко не останньою.

Свого коника, як любив повторювати Збарук, він зловив. Осідлав. І їхати збирався на ньому довго й далеко. Між іншим, так воно й сталося. Той коник - підприємливість.

Збудував він і сучасний відгодівельний комплекс. Хоча й набридав все той же «народний контроль», і догани сипалися на Петра, він уже нічого не боявся. Тепер уже й заступництво було надійним - перший секретар райкому партії Долбатов Андрій Васильович. Ця дружба між ними триває й понині, хоча Долбатов уже в поважних літах і часто хворіє. Проте Збарук чим може йому допомагає, незважаючи на те, що вже всі приплічники колишнього «першого» давно вже забули про того.

Його журили, що маленьких телят у інших колгоспах забирав. Буцімто, не давав тим розвивати тваринництво. А хто їм його заважав розвивати? Тільки як? Кормів там , як кіт наплакав, механізація - нуль.

А до його комплексу почали гінці приїжджати за досвідом. Відбувалися в Буйноцвіті не тільки районні, а й обласні, а нерідко й республіканські семінари. Поволі Збарук став найвідомішою людиною району.

Хтось це сприймав як належне, дехто - з образою. І недруги з’явилися, які відверто тримали на нього зло. І тільки Долбатов в усьому його підтримував, відчуваючи, що цей Збарук не тільки кмітливий, а й дійсно - справжній хазяїн.

До всього цього він, Петро Збарук, ставився з розумінням - конкуренція. Хто її виграє, той і на коні. Соціалізм державний і соціалізм колгоспний, гадав Петро, це різні речі. Для нього соціалізм - це коли колгоспна каса тріщить від грошей, люди мають зарплату найвищу в районі, достаток не тільки на кооперативному полі, а й в кожного на столі.

Діти бігають до нової школи, займаються спортом на добротному стадіоні, молодь йде на вечори відпочинку до красивого клубу.

Оце і є для нього, Петра Збарука, соціалізм. Добро для всіх. А щоб його створити, треба працювати, працювати і ще раз працювати. Така ось аксіома його життя - буття.

Тепер уже Збарук Петро Петрович обростав не тільки людською славою, а й державними нагородами. І вже ні про які догани мова не велася. Його обрали членом обкому партії. І тепер уже він по партійній лінії курирував Рубанівський район і вирішував його проблеми на обласному рівні.

Про нього казали: коли Збарук захоче, з - під землі дістане і рук не забруднить. Така вже в нього хазяйська натура!

Слава впевнено піднімала Петра Петровича на вершину, з якої він уже інколи зверхньо поглядав не тільки на підлеглих колгоспників, а й на декого з районного начальства.

Перегодя він взагалі не міг терпіти, коли йому перечили. Принцип єдиний: хазяїн - я, інші - підлеглі.

… І нині комплекс приносив Збаруку славу, агрофірмі - прибутки. І не тільки, звичайно, їй … Та про це Петро Петрович говорити не любив.

22.

Оксана Красюк з підпухлими очима зайшла до кабінету. Збарук саме розпікав завгоспа Андрішевича, бо той вчора не привіз матеріалів для облаштування офісу.

Уперше слово «офіс» Петро Петрович почув, коли до нього приїжджала німецька делегація. Один із німців сказав на ламаній російській мові: « Вам нужен евроофис…Это классно!»

Тоді цим словам Збарук не надав значення, але пізніше… Слово це всюди почало звучати. От і надумав він зробити в себе справжній європейський офіс.

Худий, з колючими перченятами-очима Андрішевич, немов дитина, шморгав носом і кивав горіхоподібною головою.

-Завтра. Завтра, Петре Петровичу. Пообіцяли ж назавтра.

-Не завтра, а сьогодні! - випалив Збарук. - Завтра ремонт розпочнемо. Через три дні треба його закінчити. Ось такий у тебе термін. Зрозумів? Якщо сьогодні не буде матеріалів, на роботу можеш не виходити. Ясно?

-Ясно, але ж…

-Ніяких «але»… Вільний!

Андрішевич нічого не відповів, накинув на свій «горіх» синього капелюха з широкою тулією і прошмигнув повз Оксану в двері.

Збарук глянув на дівчину і зі сталлю в голосі запитав:

-Тебе в інституті вчили культури чи ні!? У мене люди, а ти… Чого прийшла?!

-Петре Петровичу, - Оксана підійшла до столу, за яким сидів голова. - Навіщо ви так?

-Як - «так»?! - розпалювався Збарук. - Прийшла вчити як мені хазяйнувати? Годі! Наївся твоїх баєчок. Ось так наївся! - провів долонею по підборіддю. - Наслухався тебе…

І осікся. Уважно глянув на Оксану з - під скелець окулярів. Вигляд у дівчини нездоровий: блідий рум’янець на щоках, лице - червоне.

Так буває, коли людині нездоровиться. Під очима - синці, недбало причесане волосся ( такого раніше за Оксаною не помічалося ) вибивалося з - під хустини, спадало на очі. Вона час від часу змахувала кучерики, запихаючи їх під крайки хустки.

Збарук запалив цигарку, не відводячи свого погляду, пронизав очі Оксани. Її аж пересмикнуло.

У його очах вона побачила щось знайоме до болю. Що - о?.. Та це ж її очі. Вона бачить їх майже щоранку в дзеркалі, коли збирається на роботу.

А от погляд -… він є задзеркальним, бо пронизує все її тіло, добирається аж до серця. Ще мить - і зомліє.

Важкий той погляд, дуже важкий і -…не то хитрий, не то злий. «Саме так, - подумала, - він пронизував матір. І, звичайно, встояти перед ним вона не могла». Материна правда: Збарук - її батько. Рідний батько?!

-Тобі щось треба?- вивів її з невагомості голос Петра Петровича. - Чого мовчиш? - затягнувся димом, і несподівано додав: - Ти вся в матір! Така ж уперта!

Оксану мов вогнем обпекло. Губи затремтіли, очі звузилися й зволожніли, готові зірватися слізьми. Тихо зізналася:

-Мама мені про все розповіла.

-Про що про все?

-Про кохання…

Більше не промовила й слова. Якусь мить ще постояла, дивлячись, як між пальцями голови поволі гасне цигарка.

Потім розвернулася й попрямувала до дверей. Збарук також не промовив ні слова, наче заціпенів. Та й що казати?

На порозі зупинилася. Обернулася. Нарешті сказала:

-Ти недостойний маминого кохання!..

Вона назвала його саме так, на «ти». І грюкнула дверима так, що зі стелі обірвався чималий шматок штукатурки і ледве не впав Збарукові на голову. Петро Петрович відчув, як похололо десь усередині поблизу серця. Потім його кинуло в жар - це образа! Велика образа, якої ніхто вже з десяток років йому не причиняв. А в цілому прощати образ він так і не звик.

Під час останніх відвідин рідних місць Петро Петрович зайшов до колишнього однокласника Грицька Запари, який і понині працював конюхом у майже вже повністю розваленому сільгоспідприємстві. Гриць у школі мріяв про льотне училище. Вчився добре. Готувався до вступу. Одного дня вони з Петром на березі річки викопали (копали черв’яки для рибалки) заіржавілий снаряд воєнних років. Він їх зацікавив, що ж там усередині?

Петро побіг додому, щоб взяти деякі інструменти. Хотілося дізнатися, що ж там вмонтовано в тому снаряді. Та не добіг і до городу, як грохнуло так, що він від переляку впав на стежку. Ледве звівся на ватні ноги, постояв, потім подибав назад. Спочатку підтюпцем, потім - швидше, швидше… Зупинився аж перед …воронкою, яка ще диміла.

Неподалік лежав Гриць. Він ще дихав…Скоцюблене тіло, замазане кров’ю в перемішку з піском, вибивалося з під пошматованої сорочки та штанів. А поруч валялися два пальці з розтрощеної руки…

Однак хлопець вижив, проте мрія про польоти так і лишилася мрією.

Випили по чарчині, потім - ще і ще… Зав’язалася розмова. Петро захвастав: так, мов, і так, життя тим підкорюється, хто в ньому толк знає. Приміром, він, Петро. І слава в нього, і достаток. Не так давно он «мерса» купив. А все є тому, що має характер залізний. Нікому спуску не дає, лад всюди сам наводить. Люди, наче гвинтики: якийсь треба підкрутити, а якийсь - відпустити, але трішки, щоб він зовсім не випав із гнізда.

На що Запара загадково хмикнув і мовив: «І в коня характер залізний, але ж він кінь. Скотина, словом. А людина повинна бути людиною…» На що натякав друг дитинства, Петро тоді зрозумів. Однак промовчав. Та й що скажеш? Виправдовуватися? Навіщо? Життя розставляє все по своїм місцям. Для Петра, так як і для Грицька, воно вже давним - давно місце вибрало. Збарук - над людьми вознісся, а Гриць - над кіньми. Багатство і слава - для Збарука, а ферма та гній - для Запари…

І ось тепер, коли Оксана вийшла з кабінету, ті слова зринули чомусь у його пам’яті. Смисл у них майже один: він, Петро Збарук, - негідник! Але ж чому? Звідки такі думки про нього? Про це сказали найближчі люди - друг дитинства, і … дочка. Чи мають вони рацію? Мабуть, так. Інколи, насправді, він до людей ставився як цар до свити. Ні, не як цар до свити, а палач до жертви - без Бога в серці.

Таке одкровення його пригнітило. Та хіба ж він винен, що в нього така доля - возвеличуватися над людьми. Це ж вони повинні тягнутися до нього, а не він скочуватися до них. Звичайно, Збарук не сонце, всіх не обігріє. І милим усім не буде. Однак якесь неприємне відчуття від таких роздумів присіло на краєчку серця.

І, мабуть, вперше в житті серйозно задумався - хто ж він? Адже образа несе за собою нову образу. Цьому треба покласти край. Чим швидше, тим краще. Якщо й не для нього, то для Оксани.

Потрібно порозумітися. Рідна кров - все пробачить. А якщо не пробачить? Все одно потрібно шукати шляхи примирення. Вона, хоч і молода, норовиста, але розумна. Тим більше, як сказала, вже про все знає про його з матір’ю ... роман. То - справжній роман кохання. Такий випадає тільки тим, хто хоче мати щастя. Хто прагне його і тягнеться до нього. І він також тягнувся до свого щастя. Тягнувся, але, на жаль, так і не дотягнувся… І все ж зерня задоволення та радості, завбільшки в горошину, у своїх роздумах він намацав - примирення з Оксаною Красюк (в цьому вже не сумнівався) настане досить швидко. Він в цьому уже був переконаний...

Далі буде.


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Останні новини


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Інформація про нас

Безсумнівно, кожен з читачів хоче побачити, а головне – прочитати свіжі цікаві новини. Адже вони інформують про останні події в світі, Україні, Сумщині. Новини України збагачують читачів свіжою інформацією про все те, що відбувається в нашій державі. Свіжі новини Сумщини на БІЖ – це, в першу чергу, новини сьогоднішнього дня. А ще на БІЖ публікуються дуже свіжі новини спорту, культури, економіки, освіти, медицини і т.д., і т.п. Світові оперативні новини теж чекають на своїх читачів. Щодня оновлені новини, які стосуються нашого буття і життя, можна читати тільки на нашому порталі. Словом, тільки БІЖ несе правдиву інформацію читачам про все, що кожну годину і щоднину відбувається в світі, Україні та Сумщині. І все це, звичайно, оперативно, цікаво, своєчасно.