Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада 2018 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ДРУГА
О К С А Н А-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
15.
На зборах акціонерів Петро Петрович Збарук кидав гнівні слова на начальників кооперативів. Обіцяв усіх скрутити в «баранячий ріг».
Директор розпалився і грюкнув по столу кулаком так, що перекинулася відкоркована пляшка мінералки і забризкала новий костюм головбуха Громова.
Слухала виступ Генердика, - так поза очі звали генерального директора Петра Петровича, і - Оксана Красюк.
Вона ніяк не могла второпати: чого більше хочеться Збарукові - чи дійсно змінити економіку господарства (воно ж практично, хоча поки що й не юридично, та це справа недалекого майбутнього, приватне ) , чи принизити гідність прилеглих.
Їй зовсім не подобався ось такий стиль керування - «кулачний». Хоча й усвідомлювала: нині і на селі складалися ринкові відносини, хоча й схожі вони були більш на звичайні базарні.
Заперечити Збарукові, звичайно, як заведено - ніхто не наважиться. Та й спробуй щось сказати супротив - завтра будеш на вулиці. А де в селі знайдеш іншу роботу? Ніде. От і залишишся із своїми паями наодинці, бо ж 3-5 гектарів лопатою та сапою не обробиш. Можна стати на облік на «біржу». Та за майже п’ятьдесят кілометрів до райцентру кілька разів на місяць не наїздишся. А інших у Буйноцвіті «ефективних хазяїнів» немає і навряд чи скоро з’являться. Бо, просто кажучи: тут «вотчина» Збарука. І практично всі вже з цим змирилися. Мають якусь копійчину і - добре. Тому й сиділи всі, опустивши голови - боронь Боже, зустрітися з гнівними очима Генердика.
Та Красюк вирішила не відмовчуватися. Виступити й сказати правду, про яку всі знають, але бояться про неї відверто казати, хіба що - десь на кухні, щоб ніхто з по сторонніх не почув. Навіщо? Кому потрібен її виступ? Адже вона тільки кілька місяців працює в агрофірмі. Вона й сама не могла оцінити свого вчинку. Піднялася з місця й рішуче сказала:
-Дайте мені слово!
Оксана зустрілася з очима Пасічного - начальника обласного управління сільського господарства і продовольства . Знала його, дуже добре знала. Вчилася з ним разом, і не тільки… А от бачиш - він, хоч і молодий, а вже на такій високій посаді. Правда, практично всі знають, що за ним стоїть його батько, один з найвпливовіших бізнесменів області.
Оксана не поспішаючи, пройшла проходом поміж рядів стільців, на яких сиділи селяни, піднялася на трибуну. Оглянула зал. Присутні з цікавістю і якоюсь тривогою дивилися на неї. Вони знали - на цій трибуні вже виступали доволі сміливі спеціалісти, але через день - два їх звільняли з посади, а ще через тиждень - два вони лишали рідні домівки і виїжджали хто куди. Хоча таких сміливців було не так і багато, але все ж таки були - кому допекло це бідне селянське життя, а декому - «піночетський» спосіб керування агрофірмою. Проте результат один і той же - більше тут вони вже не трудилися…
-Я хоча без року тиждень працюю в агрофірмі, - розпочала Красюк, але відверто скажу: фактично в нас ідуть пусті балачки.
У залі запанувала гнітюча мовчанка. Тихо - тихо. Всі напружено чекали, що скаже далі Красюк. Її тут добре знали: виросла на очах, ніколи не боялася казати правдиве слово. Проходила практику - керівництву від неї і тоді вже перепадало на горіхи. Такий уже характер у дівчини.
І хоча ще доволі молода за роками, а от мислить нестандартно і каже розумні речі. Декому це подобалося, інших дратувало. Проте ніхто ні захоплення, ні подиву з цього не висловлював - не дай Боже про це взнають Збарук, а чи Громов! Тоді все -кінець: ні копійки заробленої не отримаєш, роками за нею ходитемеш. Такі тут, в Буйноцвіті, порядки. Їх встановлює Збарук Петро Петрович, зрідка - Громов Андрій Андрійович. Правда, тільки за відсутності Збарука.
Оксана підбирала слова, щоб її правильно зрозуміли присутні, особливо прості пайовики.
-А чому так? - запитувала Красюк селян. - Адже ви всі - пайовики, такі як Збарук, Громов…У вас така ж частка як і в них …Такі ж права… А ви боїтеся… Боїтеся навіть словом заперечити…
Збарук подумав: « Он куди гне, вертихвістка. Чи не збирається проти мене цю чорноту підбурювати? Вивчив в інституті на свою голову…»
«І все ти знаєш!» - кинув невдоволений погляд на Оксану Громов. Вона на те не відреагувала, продовжила:
-У нас валиться виробництво. Чому? Бо господарство потрібно зробити банкрутом! - наче відрізала. - Вся його власність перейде до Збарука й іже з ним. Тому сьогодні до нас і завітав ось цей молодий начальник із області, - вона кивнула на Пасічного, - щоб довести цю справу до завершення. Тоді і ваше майно перейде до них. Бо шанований батько Володимира Арсенійовича - бізнесмен, який займається нерухомістю й, зокрема, на селі. Подумайте добре над тим, що я кажу, щоб потім, вибачаюся за слова, не чухали потилиці. А так воно й буде, я в цьому переконана. Нині такі часи - хто сильніший, той і правий.
Я розумію: кожен із вас, селян, тримається за той шматочок, який випав на паї. Проте зрозумійте, прийде час і його у вас заберуть. Ви й не відчуєте, як це трапиться… Прошу: подумайте над моїми словами. Добре подумайте…
Останні слова зависли над залом. А селяни ще нижче посхиляли голови. Збарук, чомусь посміхаючись, дивився на Оксану. Нахилив голову до Пасічного, щось прошепотів.
Видно було: виступ Оксани зачепив його за живе. Проте остаточного рішення не прийняв: виставити її за двері чи відповісти на її не зовсім, м’яко кажучи, чемний виступ...Але, мабуть, треба зачекати - демократія все ж таки. Тьху, тьху на неї!
-На закінчення скажу таке, - поправила волосся, яке впало на очі. - Згорнувши сільгоспвиробництво і перейшовши на закоркування в пляшки горілки, всі ви, окрім начальства, від цього не виграли, а програли. По - перше, видача спирту в рахунок зарплати довела до пияцтва практично всіх чоловіків. По - друге, ця система принесла баснословні бариші керівництву агрофірми. Тепер вони їздять на новеньких іномарках, будуть для себе палаци та котеджі. А ви не знаєте за які кошти одягнути дітей до школи. Це нормально?
Збарук почервонів, наче зварений рак. Адже в Буйноцвіті такі автівки в нього та Громова. Та й нові будівлі тільки вони мають. Слова свої Красюк направила проти них. І цього Петро Петрович стерпіти вже не в силах. Демократія демократією, а порядок повинен бути. Порядок у нього в агрофірмі!
А це, майже сопливе дівчисько, яке ще й палець об палець не вдарило, щоб зміцнити господарство, розповідає про те, хто і як повинен жити зараз. Він її вивчив - і ось тепер така дяка! Підхопився з місця.
-Ти кого тут повчаєш! - різко перебив Оксану. Обличчя після почервоніння поволі почало братися білими плямами. Всі, хто знав Збарука розуміли: Красюк від всього цього дуже й дуже буде непереливки. - Мене?! А що ти зробила для агрофірми?! Роками тут працюєш? Ні. Інвестиції залучила? Ні! - Петро Петрович витер хустинкою, яку витяг з кишені штанів, чоло і відчеканив:- Розлука наша буде без печалі! Зрозуміла?!
Оксані Красюк забракло повітря. Залякані селяни, хоча все про це й знали, сиділи, мов води у рот понабирали.
Кожен боявся за себе, свою родину. Оксані - що? Вона ще молода. Зірветься й поїде куди захоче. А їм? Куди подітися їм? Тут у них домівки, яка - не - яка, а все ж таки робота.
І головне, що кожен з них твердо сподівався, що кращі часи попереду. А хто керує господарством - чи Збарук, чи Громов, чи буде ось цей молодий чин з області - для них не так уже й важливо. Хто при керівництві - той брав і буде брати. Так жили й раніше, так буде й надалі. А простим їм селянам, іномарки поки що ні до чого - на велосипедах поїздять. А там видно буде. Тому й мовчали…
А що казати? Наживати ворогів у своєму селі серед начальства , це все одно, що підписати собі вирок - ніхто тобі й ні в чому не допоможе. Прийдеш у агрофірму, попросиш гречки, борошна, щоб виписали - ніхто тобі цього не дасть. Критикуй на здоров’я і нічого тобі, в прямому смислі цього слова, не буде. Адже Збарук тут хазяїн, і цим усе сказано. І що проти нього виступати? Сьогодні тебе звільнить, а вже з десяток претендентів на твоє місце є. Адже практично в усіх навколишніх селах агрофірми вже «канули в лєту». А жити треба сьогодні - родини годувати, дітей учити. То який смисл виступати проти начальства? Ніякого сенсу в цьому немає. І всі це вже давно «зарубали собі на носі».
І не може він, Збарук, бути для них, простих селян, ворогом. Не - може! Від Петра Петровича залежить, без перебільшення, життя кожного буйноцвітівця, його, хоча й такий-сякий, достаток.
Та й що їм потрібно? Роботу й трохи грошей. Вони не їздять за кордон, не вилежуються на сонячних пляжах Греції, Туреччини, Іспанії… У них вистачає роботи - і взимку, і влітку. А, якщо треба скупатися, то й місцевий ставок для цього - ого! Класне місце!
А хвалить когось Збарук - дуже добре, ганить - вважай себе нікчемою. І так ще триватиме досить довго…Так заведено тут - хто керує в селі, той і Бог для односельців…Так було й раніше, так є і зараз. Ніхто цього не заперечує, бо власний спокій, - в першу чергу. А там, як буде…
16.
Після зборів до Оксани Красюк підійшов Пасічний. Мав він, як і завжди, поважний і дещо пихатий вигляд. Вихолощене обличчя заполонила дещо іронічна посмішка.
-Здрастуй, Оксано.
-Добридень, Сеньйоре.
-Не називай, будь ласка, мене цим ідіотським прізвиськом. Я вже відвик від нього, - чомусь почервонів Пасічний.
-Та й посада, сама розумієш, у мене досить висока. Так що вибач, але…
-Значить, тепер тебе треба паном Пасічним називати?
-У принципі мене так і звуть. А ще Пасікою кличуть..
-Ага «крутий» тепер ти! Ну, да… в тебе ж і тато, й мама …пани… От і ти тепер …паненятко…
-До чого тут тато?..Ти й так його вже сьогодні згадувала. І не в доброму тоні, а він багато робить для селян…
-Ага ж багато: землю забирає, майно…Є в мене такі факти, є, - не дала договорити Красюк.- Він тобі ще з інституту й тепленьке місцечко забронював.
-А ти сміливо виступила, - раптом перевів мову на інше Пасічний. - Недарма відмінницею була. Ерудиція в повному порядку.
-Мені здається, ти до нас неспроста приїхав, чи я неправду сказала на зборах? - подивилася прямо в очі Пасічному і продовжила: - У тебе, Володю, добрий нюх. Я вже це знаю. На собі відчула. І дуже ти все ж таки хитрий. І необмежено нахабний !..
Розвернулася і пішла до виходу. Пасічний її перехопив уже на східцях. Відвів убік, щоб менше хто чув їхню розмову.
-Слухай, Оксанко, - підшукував слова Пасічний, чи може, тільки вдавав. - Я не нахабний… Ну, тоді якось так склалося… Ну, випив я … трохи… Нерви здали…І сюди я приїхав заради …тебе…
-Нерви, кажеш, здали? - перепитала. - А ти знаєш, що після тебе твій охоронець зі мною зробив? Я свідомість тоді втратила. Тільки на лузі очуняла...Це охоронець мене туди викинув? Чи й ти допомагав? Ні, ти не помагав, ти ж - паненятко…
Красюк примружила очі. Потім:
-Обіцяю: розбірки, Володю, ще попереду. Чекай на них. Я впевнена, що ніяка охорона тебе не врятує.
-Залякуєш? - затремтіли губи в Пасічного.
-Ні. Я знаю - тебе уже ні чим не залякаєш. Ти вже втягнувся у барське життя. А от борг за твої наді мною знущання віддаси сповна.
-Що - о?Що ти задумала?
-Скоро взнаєш…
-Ти мене лякаєш?!
-Ні. Попереджаю. Бувай!
-Бувай!
Пасічний замислився…
17.
Вечір над селом сідав повагом, наче не хотів, щоб закінчувався цей літній сонячний і страшенно жаркий день.
Однак, мабуть, натомившись, хоч і неквапом, сонце котилося до обрію. Сутінки опускалися на землю. За вікном ледь - ледь шелестів вишняк.
Надворі стемніло, Оксана включила світло. Сіла на диван, вкуталася в одіяло. Хоча й теплінь, а їй чомусь холодно.
Розкрила книгу. Вона любила такі тихі вечори. Прийдеш з роботи, попораєшся по домашньому господарству. Натомишся. А заглибишся в читання, наче в іншому світі побуваєш - там панують щастя й кохання, добро і спокій. І життя зовсім не таке «завихрине», як у неї, Оксани.
Інколи їй здається, що з її, хоча ще й не такого довгого життя, також можна написати якщо не роман, то оповідання точно. Скільки всього вже відбулося з нею, стільки пережито! Чого тільки коштують взаємовідносини з Пасічним, до кінця не з’ясовані стосунки з Шаригіним, а життя матері? Є над чим цим задуматися. Є…
Хтось постукав. Встала із дивана, поклала книжку на журнальний столик, який стояв поруч. Підійшла до дверей, відчинила. На порозі - Шаригін. Додому до неї він прийшов уперше і це здивувало дівчину.
-Ну що, хотіла загризти мого дядька? - замість привітання мовив Борька Шаригін. - Ре - во - лю - ці - о - нер - ка! Ну вилита собі Юля Тимошенко!
-У якому значенні? - одразу й не второпала Оксана до чого веде Шаригін.
-Ну, борешся з корупцією на селі, як і вона в державі…Тільки чомусь ви обидві мало перемагаєте!..
-Он ти про що! - не знітилася дівчина. - Так, я за справедливість борюся. А ти, Борю, хоча б привітався. Кілька ж днів не бачилися…Прийде час - і я переможу!...
-Кого? Мого дядька? Фігушки! Він - непереможний! Ніхто його не переможе! А ти - тим більше. Слабенька ти! І в прямому й переносному смислі цього слова…Я правду кажу?
Помітила: Шаригін напідпитку. І це викликало злість.
-Ти гадаєш, я боюся Збарука?
-Але ж усі мовчали…А ти тут - із своєю сміливістю: здрасті, ось і я!
-А я не вмію мовчати. До речі, я тебе до себе на бесіду не запрошувала. Ти ж п’яний!
-Так, - не вагаючись, погодився Борька. - Причина була напитися…
-Яка, коли не секрет?- зіронізувала Оксана.
-Ніякого секрету, - відповів Шаригін. - Твій…коханець Пасічний… вихвалявся… ну… як він з тобою … після випускного… Бач, не знав, що ми, - махнув безнадійно рукою. - Ну, що ми… Того…
Кілька хвилин мовчав. Водив очима по хаті. Тоді:
-Роздягайся! - скомандував. - Мені тепер… нічого тебе…берегти.
-Борю! - не на жарт злякалася Оксана. Губи її здригнулися, на очах з’явилися сльози. Їй захотілося зникнути, розчинитися в повітрі, забути про все на світі: про біль у душі, провину перед ось цим хлопцем.
-Я чим гірший від «холощеного» Пасічного? Чим? Га?!
Їй від усього того, що трапилося з , соромно перед Борькою. У листах, окрім останнього, вона обіцяла завжди чекати тільки Борьку…А вона зрадила. Необдумано і підло! Той вчинок розтоптав їхнє кохання…
-Ні, не роздягайся! Ти мені вже не потрібна. Тебе мало вбити! Тебе слід розтерзати, намазати дьогтем і пустити селом, щоб усі бачили, що насправді ти - не ре - во - лю - ці - о - нер - ка, а пройда. Ось так! - уже майже не володів собою Шаригін.
Оксана відчула: в такому стані він може зробити казна - що. Сказане - не п’яна маячня. Такі люди, як Борька, коли їх обманюють, здатні на все. Вони можуть не жаліти в такий момент не тільки себе, а й оточуючих. Вони можуть будь-що пробачити в житті, але не зраду…Її вони ніколи не зможуть вибачити. Хіба тільки - притушити через неї свій власний глибокий душевний біль, а от пробачити - ні…
Красюк кинулася на кухню, схопила на столі ніж. Вона була готова захищатися. Але як? Невже ударом ножа в серце Борьки? Але як це зробить? Адже ще жодної курки не зарізала, а щоб людину? Та ще й кохану? Абсурд! Проте й захищатися ж якось треба.
Тіло її напружилося, мов струна. Торкнешся, відразу - лопне. Вона була ладна вбити не Борьку, а себе.Та чи вистачить у неї для цього і волі, і сили?
Цієї миті у дверях з’явився Шаригін.
-Борь, не підходь, - напружилася Оксана.
-Що ти зробиш зі мною, - вичавив парубок подобу посмішки. - Я ж боксер! І одним ударом тебе приб’ю, іншим - уб’ю! Ти й ножа не встигнеш…
Думки не продовжив. Він наближався. Крок… Ще крок…
Оксана вперлася спиною в стіну. Виставила вперед руку з ножем.
-Борь, не підходь…
Але … крок.
Знову його крок…
У шибки настирливо билися сонні мухи. Чомусь так сильно, наче злива по асфальту. Ні, це, здається, не мухи. Мухи так не стукають.
Та це ж хтось у двері тарабанить. «Може, мама приїхала?» - де й взялася рятівна думка.
Шаригін кинувся до дверей, хотів їх замкнути на ключ. Та не встиг. У дверях стояла …жінка.
-Можна до вас? - і завмерла на порозі.
-Ти… ти? - «затикав» Шаригін.
-Я..я…я, - «заякала» та.
Шаригін спересердя сплюнув і вискочив геть на вулицю...
Далі буде.