Продовження. Попередня публікація у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26 листопада 2018 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ПЕРША
К Е Н Т-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
10.
... Посеред кімнати ліжко без ковдри, а на ньому? О Боже! Борька від несподіванки заплющив очі, але відразу ж і розплющив їх. Лю - ся! Вона лежала з розпущеним своїм красивим волоссям бліда і повністю... гола. Все її тіло - суцільні садна та синці. Під лівим оком - кровотеча.
«Гади! Іроди! - скипів Борька. - Садисти-фашисти!».
Люся ледве розплющила праве око, воно також залите кров'ю. Вона здивовано блимнула ним на Шаригіна.
-Кент?! Ти чого тут?!
І знову заплющила око.
«Наркотою накачали, суки!».
Борька підскочив до Люсі, обхопив її голову руками, притулив до грудей. Печоріна застогнала.
-Боляче...
-Люсенько, що вони зробили з тобою? Згвалтували?!
-Борь, віддай їм «бакси»... Вони... вони... тоді відпустять... мене... - їй важко було говорити. - Рома вже не виручить... Тільки ти...
-Гвалтували, Кенте, гвалтували! - Шаригін почув голос Геракла. - І ще ґвалтуватимемо!.. А ти - встань, і руки за голову!
-Сволота! - вилаявся Борька і непомітно й швидко опустив руку до кишені. Повільно піднявся. Геракл стояв поза¬ду нього. Борька різко розвернувся і вдарив у щось тверде.
Геракл від несподіваного удару йокнув, закрив руками обличчя, але не впав. У цю мить Шаригін перескочив через ліжко на інший бік.
-Ах ти, щеня!.. - прохрипів Геракл, розмазуючи гарячу кров по щоках. - Уб'ю!
Борька помітив, як у руці Брилюка блиснув ніж. Він усвідомлював, що тепер той ні перед чим не зупиниться. Йтиме до кінця.
-Кинь фінку! - Борька простягнув уперед руку з пістолетом. Прицілився. А про себе вже вирішив: якщо Геракл кинеться на нього, то він обов’язково вистрілить. Куди? Він ще твердо не вирішив. Та був переконаний: рука його не здригнеться. Бо вже всі моральні рубежі пройдено - ці бандюки нікому не дадуть спокою. Їх потрібно зупинити. І краще, коли це відбудеться раніше. Святого в них уже нічого не лишилося. Вони знахабніли, вирішивши, що все їм дозволено.
У цей момент, похитуючись, до кімнати зайшов Кріт. Перелякано глянув на Шаригіна. Та досить швидко отямився.
-Герик, не трусь, то в нього... запальничка.
Від цих слів Геракл збадьорився, почав обходити ліжко.
-Підходь... підходь! - у горлі Шаригіна пересохло. - Зараз побачите, яка це запальничка... Замість ваших тупих голів решета добрячі зроблю...
Та нараз усі заціпеніли. З вулиці донеслася сирена. Кріт виглянув у вікно.
-Менти! У - у! - прогарчав. - Скотина... з собою привів...
Геракл тепер уже кинувся не на Борьку, а до дверей.
-Стояти! - звелів Кент і натиснув на курок. Куля просвистіла над головою Брилюка і врізалася в одвірок. Геракл, а за ним і Кріт з ляку звалилися на підлогу.
-Ти чого, здурів? - ледь видавив із себе Геракл. А Люся тихо - тихо попросила:
-Борь, убий цих нелюдів...
У коридорі - тупіт ніг. Двері різко розчинилися навстіж. У них виріс Генка Клямкін, за ним - оперативники.
-Ні з місця! - крикнув Генка. - Кинь пістоля!
Шаригін приставив дуло до скроні, але, збагнувши, що робить щось не те, кинув пістолет під ліжко...
11.
...Роман Ромащенко дотягнувся рукою до газової плити. Крутнув вентиля вліво. З конфорки зашипіло, їдкий запах поповз кухнею.
«Все? Кінець життю?».
Непритомний Роман звалився з крісла...
ЧАСТИНА ДРУГА
О К С А Н А12.
Сонце пекло нестерпно. І на червоному, розпашілому тлі розпеченого неба, мов на ліногравюрі, вимальовувалися контури цегляних будівель - комплексу по відгодівлі молодняку великої рогатої худоби агрофірми «Колос LTD». Звідси до села Буйноцвіт ще з п’ять кілометрів.
У автобусі спорожніло. І нарешті Борька Шаригін сів на вільне місце. Відчув одразу, як утома поволі тягне донизу важкі повіки. Та дрімати ніколи - за кілька хвилин йому все одно вставати. Та нараз Шаригін вирішив не їхати до кінцевої зупинки. Встав, підійшов до водія.
-Зупиніть, будь ласка. Розумієте, давненько тут не був. Пригадати хочу,пройтися.
Водій зиркнув на юнака. Поглядом обнишпорив імпортну, розмальовану левами футболку, потерті джинсові штани із залатками на колінах.
-Сидів, чи…
-З армії, - не дав йому договорити Борька. - Хоча й відсидіти міг. Запросто. Та військо врятувало.
Відповідь, мабуть, сподобалася водієві. Він загальмував, відчинив двері.
-Мій син також служить, - сказав і запитав. - Як там?
Шаригін посміхнувся.
-Нормально.Служба як служба. Словом, люміній, - віджартувався.- Приїде син - розповість.
-А в моїй службі, -чомусь спохмурів водій, -«люмінію», як ти кажеш - не було. Шаригін уже зі східців:
-А служба де ?
Шофер зам’явся, тоді:
-В Афгані…
-Де? - Борька зиркнув на водія.
-Я ж кажу: в Афгані… В Хашабаді… Провінція така там є…В десантному батальйоні…
-А в якому році? - голос у Борьки здригнувся. На чолі виступили краплини поту. І не так давнішню дрімоту наче за помахом чарівної палички, зняло.
-У 198… році.
-А вам випадково, - вже зовсім приглушено промовив Шаригін, - прізвище Ромащенко…Ромащенко Роман … не зустрічалося?
-Ромащенко?! - не то перепитав, не то викрикнув водій. Він схопився з місця.- Ну як же! Ну як же?! Звичайно! Ромка Душман! Це ж… це ж… Він у моєму батальйоні служив...
І осікся. Пильно подивився на Шаригіна.
-Земеля, вже час їхати! - хтось нагадав про себе в салоні. - Дівчина кохана не дочекається, заміж вийде.
-Счас, счас, хвилинку, - кинув погляд у салон шофер, потім до Борьки:
-Ти Душмана…знаєш? Після його поранення зв’язки в нас порвалися. Я йому кілька листів написав, відповіді так і не одержав…Після Афгана також розшукував, але не розшукав.
-Я його знав, - стиха промовив Шаригін,- але…
-Чому знав? - перебив його водій.
Борька на мить глянув у вікно автобуса і перед ним, мов у дзеркалі, виникло відображення Ромки Ромащенка. Ні, не в дзеркалі, а там за ним, де вже зовсім інше життя. Там, у задзеркаллі…
-Ти чо’? - шарпнув його за рукав футболки шофер, - оглух , чи що?
-Ні, не оглух, - приходив до тями Шаригін.- Рома вже… помер…Його до цього довели. Та я вам про це, звичайно, якщо захочете, пізніше розповім. Ось мій номер мобілки,- він витяг з кишені джинсів телефон. Записуйте…
13.
Вистрибнув із автобуса, на прощання махнув рукою: «Телефонуйте!» Неквапом попрошкував стежиною, яка вела до комплексу. Ніяк не міг вгамуватися після такої несподіваної розмови з водієм. Це ж треба таке! Через стільки років зустрітися з однополчанином Ромки. Ромки Ромащенка. Його друга. Ні, не друга - брата. Його, Борьку, і досі звуть Кентом. Так, як уперше при зустрічі його назвав Ромка.Та спомин про його втрату ятрив уже кілька років душу.
Коли б не пішов тоді до лігва Геракла, він би врятував Ромащенка. Не дозволив би йому зробити те, на що той наважився. Ніколи б і нізащо. І Люся, сестра Ромки, після всього того, що сталося, наче в воду канула. Ніде й ніяких про неї слідів. Невже Геракл із Кротом її…Та й з Ромкою Ромащенком досі не все зрозуміло…
Думка в нього обірвалася. Він ледве (і не помітив же!) не врізався в гурт молодих тваринниць, які стояли поруч із прохідною.
-Добридень вам! - випалив Борька. - Не впізнаєте?!
-Звідки такий красень тут узявся? - замість привітання запитала симпатична дівчина.
-Подобаюся?
-А чого ж!.. Нічого… До клубу ввечері прийдеш?
-Він ще й досі не розвалився?
-У нас нічого не розвалилося. Навпаки - розбудовуємося, - дівчина пильно подивилася в очі Шаригіну. - Село наше пер - спе - к - тив - не. Зрозумів?
-Майже місто,- зіронізував Борька.
-От - от…Ти правильно все розумієш.
-Гаразд, - підсумував Шаригін. - Приходь до клубу. Мо’, й справді з тобою потанцюємо…
-А там і покохаємося, - щебетнула веселуха.
-Все може бути, - в тон їй погодився хлопець. - А поки що - бувайте здорові, дівчата.
Стежиною спустився до яру. Перебрався на інший бік, обминув став. Городом дійшов до обійстя рідної тітки Степаниди та дядька Петра.
Минув широке подвір’я і переступив поріг літньої кухні.
14.
Із Оксаною Красюк Борька Шаригін зустрівся того ж вечора. Звісно, до сільського клубу не прийшов. Не бачився з Оксаною рівно п’ять років - день - у - день. Але переписувалися відтоді, коли Борьку забрали до війська. Він перший написав Оксані. Просто так - узяв і написав. Ні на що не сподіваючись.
Вона ж, на його радість, відповіла. І теж просто так - взяла і написала. Виявилося: вчиться в тому місті, де до армії жив Шаригін. Та жодного разу вони не зустрілися. Обминула їх доля.
І практично із закінченням Борьчиної служби, закінчила навчання й Оксана. Повернулася додому - до Буйноцвіту. І ось тепер вони біля ставу, як колись у дитинстві.
…Сріблилася під місячним сяйвом вода, чутно було, як скидалися коропи та карасі й ще якась риба. Відзеленював травень.
Спочатку після «привіт-ривіт» помовчали, потім погомоніли про всяку всячину. Нарешті Оксана поцікавилася:
-Ти одержав мого останнього листа?
-Коли відправила?
-Минулого тижня. Здається, в середу.
-Звичайно, ні. Я ж у середу з частини виїхав.
Борька напружився, аж витягнувся, наче струна на гітарі.
-Про що ти в ньому написала?
Вона дивилася на воду, в якій чомусь сполохано мерехтіли зорі. І їй пригадався останній інститутський вечір, про який вона відверто й написала Борьці в листі. Відверто й чесно. Нічого не приховала.
Та тепер про це розповісти в неї не вистачає ні сміливості, ні сил.
Бо то був жах! Несподіваний і нічим не виправданий!
…Обідньої пори ректор інституту Петриненко вручав випускникам дипломи. В Оксани Красюк - з відзнакою. Настрій - відмінний, вигляд - щасливий. Після вручення гомінкою зграйкою випускники «викотилися» з актового залу.
До Красюк підійшов одногрупник Володька Пасічний.
-Які плани на вечір? Прямуємо на прощальний бал?
-Такі, як і в усіх, - у тон відповіла Оксана. - А у вас, Сеньйоре?
Вона так називала Володьку ще з першого курсу. За його аристократичні манери - одягався він вишукано : взимку - костюми з білими сорочками та краватками, влітку - імпортні сорочки і також з краватками. Жодного разу він не одягнув до інституту ні джинсів, ні светрів, ані футболок. І з її легкої руки це прізвисько міцно прилипло до Пасічного.
-Бути разом з вами, мадам, на прощальному балу. І не тільки…
-Ой не блазнюй!
-Серйозно.
-А де ж поділися твої леді, з якими всі ці роки поспіль ти кохався?
-І-м…- ще ширша посмішка з’явилася на його кругловидому, досить симпатичному обличчі. - На жаль, мої леді, як ти кажеш, не зрозуміли моїх високих, неземних почуттів і поривів. Усі разом кинули нещасного хлопця напризволяще. Та це мене аніскілечки не гнітить. Не розбив відчай. Адже моє серце належало і належить тільки тобі, мій ангеле, моя Оксанко. Хоча ти цього ніколи не помічала і зараз не хочеш помітити.
-Чого не помічала? - не зрозуміла Красюк. - Нещасного хлопця?
-Ну, того… Не помічала і зараз не помічаєш мого шаленого … кохання! - наче вистрілив Пасічний.
-Ко - хан - ня? - тепер уже здивувалася Красюк. - Як і завжди - жартуєш?
-Ні,- хитнув заперечливо головою. - Я дуже серйозно.
На цьому розмова й закінчилася. Кожен подався в своїх справах.
…Увечері в ресторані випускників знову вітали викладачі, виголошувалися тости, побажання.
Від усього цього та випитого шампанського в Оксани паморочилося в голові і збуджено тьохкало серце. Увесь вечір вона (навіть і сама не розуміла чому ) танцювала з Пасічним. Хоча за роки навчання він у неї не викликав ні інтересу, ні збудження. І навіть ніякої простої зацікавленості.
Майже опівночі залишили ресторан.
-Прогуляємося? - запитав Пасічний, коли зупинилися на вулицю.
-Згода, - Оксана весела, мов іменинниця. А чому й не іменинниця?
Вони йшли нічною вулицею, пригадуючи різноманітні пригоди та курйози студентського життя - буття.
-Я пам’ятаю, як ти залицявся до Ольги Лелеки, а вона відповіла тобі добрячим ляпасом.
-Ха! Я цього не пам’ятаю! - зовсім не зніяковів Пасічний.- Потрібна вона мені!
-А через місяць вона вийшла заміж за Генку Хміленка, - не звертаючи ніякої уваги на забудькуватість Володьки, продовжила Оксана. - А я чомусь цього не забула.
-А ти пам’ятаєш, як я по латині забув м’ятлика лугового, - в свою чергу обізвався Володька. - Професор Линник відправив мене до бібліотеки за енциклопедією. А я приніс книгу «Королева Марго». Ох і сміху було!
-Ні, - зізналася Красюк. - Такого я не пам’ятаю.
-От бачиш, - знову посміхнувся Володька. - Яка коротка в тебе пам’ять. Знаєш чому?
-Чому?
-Бо дівоча… - тепер уже розсміявся Пасічний.
Від цього начебто зовсім простого жарту розсміялася й Оксана.
І під цей її чарівний сміх Володька запитав:
Оксанко, ти в мене була закохана? Хоч коли не - будь, хоча б трішки?
-Ні. Я в тебе ніколи не закохувалася. Це істинна правда.
-І зараз не закохана?
-І зараз - ні…
-Чому?
-Що за дивне запитання? Я звідки знаю - чому…Напевне, ти не в моєму смаку.
-У тебе є інший?
Оксана на мить задумалася. Мовчала. Тоді відверто:
-Я ще й сама точно не знаю: може і є, мо’, й немає…
-Оксано, гайда до мене додому, - вловивши сумніви в голосі дівчини, запропонував Пасічний. - Тут недалеко.Предків удома - «ма»,- пожартував.- У Аталанії відлежуються, на відпочинку.
-Де?- не второпала Оксана.
-Далеко звідси. Нам не заважатимуть, - підбадьорював Володька. - А ми кави поп’ємо. Я вмію її чудово готувати. Слово честі! Музику послухаємо. Ну? А хочеш, машину зараз викличу. Ти на «джипі» коли - небудь їздила?
-На таксі?
-Ні, не на таксі. У мене власний «джипяра». Батько подарував на день народження.
Володька дістав мобілку, хотів було зателефонувати.
-На машині не треба…
Коли вони перебралися через луг, підійшли до двоповерхової вілли, від нового здивування Оксана аж сплеснула:
-Ким твої батьки працюють?
-Яка різниця.
-Ну, ким? - допитувалася .
-Запам’ятай, головне не ким, а чим займаються і де…
-Де ж?..
-У бізнесі, - посмішка знову з’явилася на обличчі парубка, осяяному світлом від потужного дворового ліхтаря.
-Ти також підеш у бізнес? - якось притишено поцікавилася.
-Я ще не знаю, - Володька поклав руки на плечі дівчини. Вона не прибрала їх. «Клюнула», - пронеслася щаслива думка в його голові .
Руки в Пасічного холодні, аж серце стиснулося в Оксани, наче вона кинулася у холодну купіль. Володька наче прочитав її думки.
-У мене завжди холодний розум та руки, - запевнив він. - А от серце: гаряче - гаряче.
-Це так, - погодилася дівчина. - І дихання, до речі, в тебе теж гаряче. Як у … розфорканого жеребця,- і знову весело чомусь розсміялася.
-Ну ти й порівняла. Все жартуєш?
-Ні. Просто мені з тобою весело.
Відірвала нарешті руки Володьки зі своїх плечей і серйозно тепер уже запитала:
-До аспірантури йдеш?.. Хоча, правда, в тебе є бізнес…
-Не в мене, а в баті, - підправив. - До аспірантури збираюся. Даремно ти відмовилася. Разом би вчилися. Ти ж така обдарована!
-Дякую за комплімент, - вдавано розкланялася. - Але науку штурмують з холодними умами, такими, як у тебе. А в мене - розум гарячий. Тобто, - поправилася, - непостійний. Слухай, а чому ти в сільськогосподарський вступив? Чому престижнішого вузу не обрав?
-Коли я вступав, батько тільки починав займатися серйозним бізнесом, - відповів Пасічний. - Одним із напрямів він обрав сільське господарство. От і вирішили на сімейній раді, що спеціаліст із сільськогосподарською освітою не буде зайвим…Детальніше про це ми з тобою ще колись поговоримо. Згода?
-Згода.
-А хочеш, я про комплімент тобі анекдот розкажу? - пожвавився Пасічний.-Смішний - смішний.
-Давай - валяй, - підіграла йому Оксана.
-Ну, - почав Володька, - через кілька років зустрічаються хлопець і дівчина…
-Це наче про нас з тобою..
-Не перебивай… Так от… Здибуються, значить, хлопець і дівчина через кілька років після останньої зустрічі. Дівчина й каже: «Ти мені так уже давно не говорив компліментів». Хлопець каже: «Ти класно виглядаєш». Дівчина: «Правда?» Хлопець: «Комплімент!» Ха - ха! - гучно розсміявся Володька . - Правда смішно?
-Не знаю,- повела плечима Оксана, які аж змерзли від парубочих рук. - Мені чомусь не смішно.
-Добре, - зняв з дівочих плечей, а потім потер для чогось рукою об руку Володька. - Я більше анекдотів не розказую. Йдемо на каву! - сказав, мов відрізав.
Невідомо звідки взявся величезний псюра.
-Він…не вкусить? - злякано запитала Оксана, ховаючись за господаря.
-Він своїх не чіпає. Правда ж, Лорде?
-Лорд. Красиве ім’я, - дещо осміліла Красюк. - А я своя?
-Безперечно.
Собацюра залащився, заскавучав.
-Бачиш, він лащиться. Значить, вважає, що ти моя подруга. Чи не так?
-Так…так…- погодилася дівчина. - «Хто його знає, що в того чотириногого друга в голові».
Нараз на землю впала якась тінь. Гостя здригнулася від несподіванки.
-Не хвилюйся, - обняв її за талію Володимир. - То охоронець.
-У вас є охорона?
-Як же без неї?
Звідки не візьмись, знову поруч загарчав здоровенний пес (але це був уже інший), за ним - ще один. Оксана тепер уже повністю заховалася за Пасічного
-Та не бійся ти! Я ж кажу: вони своїх не чіпають. Правда ж, Бім? Істину кажу, Майоре?
-Та скільки ж їх у вас? - тремтливим голосом поцікавилася Красюк.
-П’ятеро, - махнув рукою Пасічний. - Усі німецькі вівчарки.
Собаки, продовжуючи гарчати, подалися кудись на середину величезного (місяць світив добряче) двору.
-Я не про собак, - нерішуче мовила Оксана. -Я про охоронців.
-А - а - а, - протягнув Пасічний.- Це секрет, я не можу тобі, на жаль, про це сказати.
І дівчина пригадала, що інколи то на «Мерседесі», то на «Форді» практично до ганку інституту підвозили Володьку.
Примічала, що водії - різні люди. Тоді гадала, що однокурсник просто - напросто «форсить». Та як тепер виявляється - це зовсім не так.
А інформація про «джип» взагалі вразила дівчину. Володька, значить, - «багатенький Буратіно». І швидше за все - дуже багатий… У тому значенні, що батько - олігарх… І маєток їхній - красень! ! в ніякому задоволенні, з усього видно, себе не стримують. «Можливо, це мій єдиний у житті шанс, - майнула в голові Оксани думка. - І більше такого не буде в житті». А вголос:
-Про що мрієш, Володю? - запитала, нарешті знявши руку з талії, яку охопив той, коли дівчина ховалася за ним від собацюг.
-Та…
-А я мрію, я мрію…- перервала вона його, глянувши на зоряне небо, ніби шукала там свою зірочку, яка благословить її щасливу долю, - що ти .. поцілуєш…мене…
Якась незрозуміла досіль зухвалість наповнювала її тіло. Першою й потяглася до Володьки і поцілувала його в сухі, але гарячі вуста. «У нього, здається, не тільки гаряче серце, а й губи», - проповзло вужем ще одне відкриття .
Той, не вірячи в таку швидку перемогу , якось незграбно обійняв дівчину, почав обціловувати такі привабливі, ще мить тому недосяжні вуста.
-Сміливіше, - пошепки підбадьорювала парубка. - Ти…ти…не соромся… Ти мені…подобаєшся…Тепер кажу… правду, - поміж поцілунками зізнавалася. А оговтавшись, засумнівалася: «Що я кажу? О Боже! Що я кажу?! А Борька? А Борька?» Та з губ самохіть зривалося: «Кохаю…тебе…»
-І я… І я … кохаю, - Володька їй у відповідь.
Він намацує ключа в кишені, відчиняє двері до справжнього палацу, який вона тільки й бачила по телевізору. Світла не включає. За руку веде Оксану до своєї кімнати, яка розташована на першому поверсі. Кров шугає в скроні. З ним такого ще ніколи не було. Хоча Красюк , звичайно, не перша в цьому домі. Еннадцята. Точно - еннадцята!.. Та ось таких приємних «мандражиків» Володька ніколи не відчував. Він неквапом розстібає на тендітній дівчині кофтину, повільно рука опускається до спідниці і нижче… Його губи знаходять її тугі - претугі перса.
«Та вони ще неціловані, бо ж такі тугі, - забилось радісно серце. - Значить, значить, мабуть, вона … ще зовсім не займана…Зараз перевірю, зараз перевірю…».
Невідомість додає йому наснаги і впевненості в собі. Він у неї перший …вчитель у таких інтимних ділах.
«Клас! Це класно! Вона все сприйматиме так, як він забажає», - нова щаслива хвиля поглинула його з головою.
Оксана, мов кудись провалюється, їй млосно, але все ж таки й страшнувато. Ні, не страшнувато, а відверто - страшно. Моторошно. Вона ще в такій інтимній ситуації не була. Не знала, як себе поводити. Може, відштовхнути Володьку? Може, вирватися й втекти? І забути про все це, як про жахливий сон? Але ж, але… Шанс…Шанс… Може, це її доля й щастя?
А Володька все цілує й цілує її груди, ті вже аж болять. Вона відчуває як почало мліти тіло, падає на щось м’яке - м’яке ( здогадується - постіль).
Якимось дивом Оксана пірнає в гарячу купіль - глибину. І тільки тривожним птахом б’ється несамовита думка: «Що я творю?».
Та вона її відганяє, вірніше - прагне відігнати. І раптом - невідомий різко терпкий біль. І все…
Мацнула рукою і відчула на ній щось гаряче й липке… Чомусь відразу пересохло в горлі, а в роті згіркло, наче щойно з’їла пучок полину…
Володька поволі зводився на ноги. Вони - ватяні, і чомусь не слухаються. А в темряві лежала Оксана і потихеньку схлипувала. Він дотягнувся до вмикача. Спалахнув торшер.
-Ух - ху - х! - скрикнув від побаченого і відразу виключив світло.
-Навіщо ти так?- крізь сльози запитала Оксана.
-Як так? - почав уже опановувати собою Пасічний.
-Нахабно і жорстоко повівся зі мною. Хіба так …кохають? Це в тебе таке кохання до мене? Володька знову включив світло і оскалився. Відвернувся від дівчини й випалив:
-Ти для мене така ж шльондра, як і попередні сучки, які тут були, - обхопив голову руками і розреготався. - Ха - ха - ха! Ти була гарненькою дівчинкою, яку так хотілося мені. Про яку я марив, бо дуже хотів тебе. Дуже-дуже…Та ніколи не сподівався, що ти ось так легко й відразу віддасися мені. Я гадав, що тебе буду завойовувати, якщо й не роками, то хоча б місяцями. А ти так відразу: бах - і під мною… Не цікаво… Не цікаво… Та й нічого ти не вмієш! Деревина якась!.. Тепер ти для мене звичайна «потаскушка». Геть із мого дому! Забирай свої закривавлені «шмотки» і котися звідси!.. Немає з тобою ніякого кайфу!..
-Але ж я, - почала упиратися Оксана, - в такому… непривабливому вигляді.
-Повторюю: забирайся звідси! - розпалювався Пасічний. - Ти не створена для справжнього кохання. Се - лю - ч - ка! Ти нічого не вмієш!..Ти - холодна жаба!
-Але ж я…- знову заупиралася.
-Тебе зараз із мого ліжка викине охорона!.. Я об тебе не збираюся забруднювати свої руки. - Ан - то - не!!! Гро-ме! Іди сюди! Йди розважся! Ця якраз буде по тобі. Ти таких любиш! Холодних і «дебільних»!..
Це були останні слова, які донеслися до свідомості Красюк. Що відбулося далі - вона не пам’ятала…
...-Чому ти плачеш? - Шаригін витирає сльози на очах Оксани своєю широкою долонею. - Щось серйозне трапилося? Тебе хтось скривдив?
Оксана силується посміхнутися, але з цього нічого не виходить.
«Ех, Борю, Борю… Дізнаєшся про мій гріх, полишиш мене. Таким як я, не буває прощення…Такий гріх не пробачається…».
Неподалік проснувся соловейко. Тьохнув раз, удруге.
І чистий весняний ранок почав наповнюватися пташиним співом…
Далі буде.