З А Д З Е Р К А Л Л Я

Продовження. Попередня публікація у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19 листопада 2018 року.

                                    З А Д З Е Р К А Л Л Я

                                            Роман

-Що за дзеркалом, панове?

-Задзеркалля…

Автор.

                                         ЧАСТИНА ПЕРША

                                            КЕНТ

8.

...У провінції Хашабад спека сягала сорока за Цельсієм. Ні хмаринки, жодного подиху вітерця. Розпечене марево пливло над танками, які рухалися до застави, щоб забрати там пораненого десантника й відправити його до літака. Мідно-червоне афганське сонце нестерпно палило через броню прямісінько в тім’ячко, розпаляло каску, ствол «калаша» і все залізо довкола. Навіть серпасто-золотисті зірки на ґудзиках і ті обпалювали пальці.

Пілоти чекали на запасному аеродромі за кілька кілометрів, у безпечному місці. Все йшло нормально. Аж поки не на¬рвалися на засаду. Найпершого залпу із засади на гребені ближньої скелі він не почув. На міні підірвався перший танк - головний. І тут же було відкрито вогонь по колоні і по трьох ще цілих танках. На маленьку долю секунди все його тіло здавило пругкою хвилею вибуху. Танкісти почали відстрілюватися. Скрегіт гусениць, палахкотіння й так уже розпеченої потріска¬ної землі. Стогін, різкі команди, матюки - все змішалося в єдиному ревищі.

У танкові, де заряджаючим був Гена Клямкін, несподівано заклинило гармату. Генка спересердя сплюнув: «кузькину мать», десь чогось не додивилися. От тепер і маєш...

Командир Багрін вів вогонь із кулемета. Гена почав йому подавати коробки з патронами. Та, як на зло (чи день такий невезучий?!), заклинило й кулемет. Діючий залишився на башті. Клямкін видерся туди. Прихопив із собою автомат.

Зметикував, що він добряча мішень для «духів», Генка дав кілька черг в бік гребеня. А кляте сонце тепер уже сліпило очі й було на боці бородатих стрілків на горі…

Хвилин через сорок все ж таки вдалося подавити вогневі точки противника. Командир наказав розібрати танковий кулемет. Гена, спускаючись униз, необачно взявся за ствол баштового кулемета. Права долоня прикипіла до розпеченої сталі...

До менсанбату Генку Клямкіна доставили разом з пораненим десантником. Його смагляве обличчя й чорно - карі очі він запам'ятав назавжди, так само як і ймення - Роман. А про прізвище в тій круговерті ніхто навіть не запитував...

9.

Тепер вони сиділи один навпроти одного, згадуючи ту жахливу провінцію Хашабад.

-Ти мене спеціально розшукав, чи як? - запитав Ромка.

-Спеціально, - зітхнув Гена. - Я зараз на практиці у відділі карного розшуку.

-Он як! Знач, мене розшукав як злочинця?

-Чому злочинця? - здивувався Клямкін. - Це тільки суд може встановити. А якщо чесно, мені твоя компанія потрібна.

-Моя? - цього разу здивувався Ромащенко. Він був уже спокійний, не нервував. - Яка моя? Немає в мене ніякої компанії. Слухай, дай краще закурити.

Генка розвів руками.

-Не палю. Після Афгану кинув…

-І правильно зробив. Гидота то, а я от уже не можу. Знач, кажеш, прийшов мене допитувати?

-Ні. Поки що поцікавитися, як ти живеш. Санкції на арешт у мене немає. Ти підозрюваний - це так, але арешту¬вати тебе я не маю права. Та й розібратися в цій катавасії треба добре. Щось в’яжеться, щось не в’яжеться…

-Не зрозумів, - Ромка зиркнув на Клямкіна. - Ти прийшов вити для мене вірьовки - «в’яжеться-не в’яжеться…».

Ромащенко занервував, але цього не видавав.

-У чому ж мене підозрюють?

-Це пов’язано з наркотою?

-З наркотою? - відверто здивувався Ромащенко. - Я - бос міської наркоманії?

-Ти мене не правильно зрозумів, - відповів Клямкін. - Я тільки сьогодні дізнався, що ти живеш в цьому місті, от і прийшов з твоїм життям - буттям познайомитися. Як - не - як, ми з тобою пов’язані кров’ю ще з війни…

Ромащенко задумався.

Сидів і дивився в одну й ту ж точку на стелі. Враз на ній з’явився …невеликий павучок. Він якось швидко - швидко «затріпався», мов ускочив у купіль з кип’ятку, мабуть, не розуміючи куди йому повзти далі. Вперед? Убік? Чи вернутися назад?

«Ось так і я, - подумав Роман. - Туди - сюди кидаюся, а от кінцевої мети - не бачу. Уже й міліція мною зацікавилася. Нехай копають…».

-То, кажеш, мій штиб життя тебе цікавить? Ніколи б не подумав, що каррозшук цікавиться такими каліками, як я... Ромка на мить задумався, потім зненацька випалив:

-Мені там сказали, що твоя кров тече в моїх жилах. Це правда?

-Правда. Я ж тобі про це й кажу, - Генка також упертим поглядом подивився на Ромащенка. - Я тобі її віддав, бо виходу тоді не було... Ти б помер... Ти б не так поступив?

-Звичайно, що так… Але краще б я тоді помер...

Ромащенко потягнувся рукою до розетки, висмикнув звідти штепсель, екран телевізора погас.

-Знаєш, Гено, якщо відверто - спосіб мого життя і злиденний, і собачий. Всі про мене забули. Всі, навіть друзі - афганці... А там ми клялися: що б не трапилося - один одного підтримувати... Тільки Люся та Борька й лишилися...

-І Геракл, і Кріт, - додав Клямкін.

-Хто?Геракл і Кріт? - перепитав Ромка. - Ти це кинь...Нахаби вони, їхню...- потім раптово: - Ти мене - що? До - пи - ту - єш?

-Ні... ні, - прохопився Клямкін. - Це так - до слова...

-Щось не дуже до душі мені твої слова... Ой, не до душі! Ну, гаразд... - потягнувся до пляшки горілки, яка стояла на невеличкому столику. - Мо ‘, пропустимо по одній?! Розмова стане цікавішою... Клямкін знову глянув прямо в очі Ромащенку. Йому його шкода. Великий жаль і... біль. Навіть серце розболілося, важко стало дихати. Гена розстебнув ґудзики на сорочці. Боляче було не тільки за Ромку, а й за тисячі зламаних молодих доль там, у Афганістані, в гарячих його пісках та високих горах. Світлого там було дуже мало, в основному - чорнота: пияцтво, наркота, смерть... І майже в кожну юну душу закладено зерно жорстокості, злості, людиноненависництва. І не всі хлопці після тієї клятої війни вже дома звелися на ноги. Хоча й лишилися живими, та що з того? Хто поверне здоров'я таким, як Ромка? Хто дасть їм сили жити?..

-Ромо, нічого не треба, - Гена заперечливо хитнув головою, наче проганяв залишки кошмарного сну. - Ти не ображайся. Скажи тільки, де живе Брилюк, де його зараз можна розшукати?

Ромащенко мов і не почув цих слів, натомість мовив:

-Дідько з тобою, не хочеш - я сам...

-Ром, сьогодні ж не свято...

-Для мене кожний день святковий. Прожив його, знач, відсвяткував, - криво осміхнувся Ромащенко.

Пив прямо з горла. Пив повільно, смакуючи. Відірвався, крекнув. Рукавом сорочки витер зволожнілі губи.

-Ром, навіщо ти? Ти ж наркотики колеш?

-Звідки взяв? - стрельнув очима та, здогадавшись, відкотив рукав сорочки. - Ет, махнув здоровою рукою, - все одно здихати...

-Здихати то здихати, - в тон йому промовив Клямкін, - але краще, коли пізніше. А так ти й до тридцяти не дотягнеш, хоча й лишилось зовсім мало...

-А нашо мені тягти? Нашо? - вкинувши до рота невеличкий шматочок хліба, запитав Роман.- Для кого мені тягти? Для жінки? Для діток? Для кого, я тебе питаю? Для тих, хто зробив мене калікою? Потворою? Жебраком? Та пішли вони... під три чорти. Навіщо мені таке життя! На - ві - що - га?!

-Заспокойся...

-Не життя в мене - гибіння. Там, - Ромащенко зло зиркнув на Клямкіна, - ми всі були рідня - рівня. Від рядового до генерала. Бо там куля - дура, вона не розбиралася, хто ти...А тепер? Я - трухлядь, а ти - громадянин начальник! Вчишся! В тебе й робота буде, і сім'я. Ти - щасливий, а я? Ніфіга цього мені вже не бачити... Ні - ко - ли! Ти це розумієш?Ні ко - ли! - відчувалося, наболіле не давало йому спокою. - Хто, хто я? Не - до-би-ток суспільства. Он - хто я! В тюрягу - бери, на цвинтар - неси. Ех, - він знову махнув рукою і відразу ж просунув її до кишені спортивної куртки. Витягнув звідти, розтиснув пальці, на долоні - купочка тютюну. - Ось... все моє багатство...

Швидко і вміло скрутив цигарку. Запалив. І, струшуючи іскорки на попільницю, продовжив:

-Але ти не думай, що я нюні розпустив. Ні... Стебельце життєвого зела в мені не зламано... Ти чого так на мене дивишся? Про зело дивуєшся? Даремно... Я пишу вірші. Правда, в умі...

І розсміявся голосно. Аж луна пішла майже пустою кімнатою, вилетіла через кватирку й застрягла у верховітті вишень, які росли під будинком.

Сміх тривав кілька хвилин. Доки сльози не виступили на його очах.

Та раптово Роман замовк і якось задумливо відкрився:

-Знаєш, Гено, я інколи думаю про несправедливість людського існування. Часу для цього в мене, сам знаєш, достатньо. Скажімо, хлоп'ятам, хто голову склав у тих пекучих пісках, хоч такі-сякі пам'ятнички поставили, а мені? Помру, ніхто й домовини не зробить. Так і зариють. Добре, якщо хоч у целофан обгорнуть... Бо ж грошей за свої майже тридцять я так і не заробив. Чому? Бо вони, оті чинуші в м’яких кріслах, не дали мені цього зробити. Вони такими, як ми, прикривали зади і собі, і своїм дітям. Згадаєш мої слова - через кілька років вони стануть буржуями. І не престижні «тачки» будуть головними в їхньому житті. Ні. Навіть не котеджі на берегах лазурних морів. Ні, не це… Вони зроблять усе можливе й неможливе, щоб ось такі прості, звичайні хлопці, як ми з тобою, на них по-справжньому «пахали». Перевернеться наша рідна ненька - Україна з ніг на голову: неуки та бандюки нею будуть керувати. Згадаєш мої слова… На жаль, мабуть, до того часу я не доживу. Може, то й на краще буде…Але, Гено, як би воно не трапилося, я тебе попрошу - залишайся завжди людиною. Такою, як я тебе знав ще в Афгані…Нинішніх, сьогоднішніх чинуш уже ніхто не зупинить. Вони вже відчули солодке брязкання золотого багатства…Вони все приберуть до своїх рук. Усе. Насолоджуватимуться і людям брехатимуть, мовляв, - почекайте рік-два і ви так будете жити добре, як і ми. А потім - ще рік-два зачекайте, потім ще…І так до безкінечності. Вони ж своє награбоване багатство передадуть своїм же отприскам, а ті - своїм… Повторюю: ніхто, ніхто вже їх не зупинить…З часом прості люди зневіряться. Їм набриднуть обіцянки-цяцянки. Роботи не буде - і почнуть спиватися, як люблять казати чинуші, пересічні громадяни. У молоді - ніяких перспектив, у стариків - гибіль. Хтось поїде з цієї неньки - країни, а хтось махне на все рукою - пропади все пропадом… Дехто пристосується, дехто весь час буде «прилипати» до тих, хто матиме владу… Ось так і вимре, практично й не народившись, українська нація. Це - не високопарність. Це наша реальність. Пригадаєш колись мої слова, тоді й мене згадаєш…

Ромащенко розчервонівся. А його йоршисте волосся наче ще сильніше посивіло. Чи то так тільки здалося Клямкіну.

-Ти, Гено, ради Бога, не лізь до мене в душу. Туди вже й без тебе напльовано. І, будь певен, ще наплюють...

Господар квартири замовк, ніби зненацька щось жахливе пригадав.

-Гено, під ліжком у спальні портфель. Принеси мені його, - стурбовано сказав.

Через якусь мить Клямкін поставив його на столик.

-Подивись, чи є там пістолет.

Гена обмацав обидва відділення - пусто.

-Немає...

-Гено, - промовив стривожено Ромащенко. - Швидко відправляйся на Садову, 10. Там Борька - Кент. Він може натворити дурниць.

-Який ще Кент? - стривожився й Клямкін.

-Він у цьому домі живе. Шаригін...

-Це - син...

-Син... син... - не дав йому договорити Ромка. - Прошу тебе, їдь туди швидше...

У нього мій пістолет... Боюся, щоб він дурниць не накоїв…

10.

... Посеред кімнати ліжко без ковдри, а на ньому? О Боже! Борька від несподіванки заплющив очі, але відразу ж і розплющив їх. Лю - ся! Вона лежала з розпущеним своїм красивим волоссям бліда і повністю... гола. Все її тіло - суцільні садна та синці. Під лівим оком - кровотеча.

«Гади! Іроди! - скипів Борька. - Садисти-фашисти!».

Люся ледве розплющила праве око, воно також залите кров'ю. Вона здивовано блимнула ним на Шаригіна.

-Кент?! Ти чого тут?!

І знову заплющила око.

«Наркотою накачали, суки!».

Борька підскочив до Люсі, обхопив її голову руками, притулив до грудей. Печоріна застогнала.

-Боляче...

-Люсенько, що вони зробили з тобою? Згвалтували?!

-Борь, віддай їм «бакси»... Вони... вони... тоді відпустять... мене... - їй важко було говорити. - Рома вже не виру¬чить... Тільки ти...

-Гвалтували, Кенте, гвалтували! - Шаригін почув голос Геракла. - І ще ґвалтуватимемо!.. А ти - встань, і руки за голову!

-Сволота! - вилаявся Борька і непомітно й швидко опустив руку до кишені. Повільно піднявся. Геракл стояв поза¬ду нього. Борька різко розвернувся і вдарив у щось тверде.

Геракл від несподіваного удару йокнув, закрив руками обличчя, але не впав. У цю мить Шаригін перескочив через ліжко на інший бік.

-Ах ти, щеня!.. - прохрипів Геракл, розмазуючи гарячу кров по щоках. - Уб'ю!
Борька помітив, як у руці Брилюка блиснув ніж. Він усвідомлював, що тепер той ні перед чим не зупиниться. Йтиме до кінця.

-Кинь фінку! - Борька простягнув уперед руку з пістоле¬том. Прицілився. А про себе вже вирішив: якщо Геракл кинеться на нього, то він обов’язково вистрілить. Куди? Він ще твердо не вирішив. Та був переконаний: рука його не здригнеться. Бо вже всі моральні рубежі пройдено - ці бандюки нікому не дадуть спокою. Їх потрібно зупинити. І краще, коли це відбудеться раніше. Святого в них уже нічого не лишилося. Вони знахабніли, вирішивши, що все їм дозволено.

У цей момент, похитуючись, до кімнати зайшов Кріт. Перелякано глянув на Шаригіна. Та досить швидко отямився.

-Герик, не трусь, то в нього... запальничка.

Від цих слів Геракл збадьорився, почав обходити ліжко.

-Підходь... підходь! - у горлі Шаригіна пересохло. - Зараз побачите, яка це запальничка... Замість ваших тупих голів решета добрячі зроблю...

Та нараз усі заціпеніли. З вулиці донеслася сирена. Кріт виглянув у вікно.

-Менти! У - у! - прогарчав. - Скотина... з собою привів...

Геракл тепер уже кинувся не на Борьку, а до дверей.

-Стояти! - звелів Кент і натиснув на курок. Куля просвистіла над головою Брилюка і врізалася в одвірок. Геракл, а за ним і Кріт з ляку звалилися на підлогу.

-Ти чого, здурів? - ледь видавив із себе Геракл. А Люся тихо - тихо попросила:

-Борь, убий цих нелюдів...

У коридорі - тупіт ніг. Двері різко розчинилися навстіж. У них виріс Генка Клямкін, за ним - оперативники.

-Ні з місця! - крикнув Генка. - Кинь пістоля!

Шаригін приставив дуло до скроні, але, збагнувши, що робить щось не те, кинув пістолет під ліжко...

11.

...Роман Ромащенко дотягнувся рукою до газової плити. Крутнув вентиля вліво. З конфорки зашипіло, їдкий запах поповз кухнею.

«Все? Кінець життю?».

Непритомний Роман звалився з крісла.

Далі буде.


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Останні новини


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Інформація про нас

Безсумнівно, кожен з читачів хоче побачити, а головне – прочитати свіжі цікаві новини. Адже вони інформують про останні події в світі, Україні, Сумщині. Новини України збагачують читачів свіжою інформацією про все те, що відбувається в нашій державі. Свіжі новини Сумщини на БІЖ – це, в першу чергу, новини сьогоднішнього дня. А ще на БІЖ публікуються дуже свіжі новини спорту, культури, економіки, освіти, медицини і т.д., і т.п. Світові оперативні новини теж чекають на своїх читачів. Щодня оновлені новини, які стосуються нашого буття і життя, можна читати тільки на нашому порталі. Словом, тільки БІЖ несе правдиву інформацію читачам про все, що кожну годину і щоднину відбувається в світі, Україні та Сумщині. І все це, звичайно, оперативно, цікаво, своєчасно.