Задзеркалля

До інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ) звертаються читачі з проханням надрукувати роман Івана ЖИТНИКА «Задзеркалля».

Із сьогоднішнього дня, 18 листопада 2018 року, розпочинаємо його друкувати в розділі ЛІТЕРАТУРА.

Про автора

Житник Іван Олександрович народився 18 червня 1956 року в смт Терни Недригайлівського району Сумської області. Закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут та відділення журналістики Київської ВПШ. Працював у колгоспі імені Чапаєва (смт Терни), завідуючим відділом, відповідальним секретарем газети «Голос Посулля» (смт Недригайлів).

Протягом шести років - редактор газети «Рідний край» (м.Буринь). Він дав назву цьому часопису.

В обласній газеті «Сумщина» працював власним кореспондентом.

Очолював Буринський відділ зв’язку та відділ культури і туризму районної державної адміністрації.

Трудився в Буринській районній раді та в редакції газети «Путивльські відомості».

Член Національної спілки журналістів України з 1983 року. Пережець літературного конкурсу «Історії з Життя» (м. Львів, 2013)

Іван Житник - автор книг «Бистрина» у співавторстві з Віктором Осадчим (1993), «Чорні павуки» (1997), «Біль» (1998), «Серцебиття» у співавторстві з Наталею Брек (2002), «Задзеркалля» (2010), «Задзеркалля - 2» (2012), «Життя в оренду» (2014), автор та упорядник літературно-публіцистичного альманаху «Елегія» (2004) та «Елегія - 2» (2014 р.).

Також друкувався в колективних збірниках «Голодомор на Сумщині. 1932 - 1933» (1993), альманасі літераторів Сумщини «Слобожанщина» (1999), альманасі «Буринь 2002» (2002), збірниках - «Через віки та епохи: нариси з історії смт Терни» (автор і упорядник А.Лісний, 2005), «Україна -1933. Кулінарна книга. Пам'ять людська» (автор і упорядник М.Бондаренко, 2008), «Пам'ять і доля афганської війни (за редакцією І. Пономаренко, 2009) та «Духовний світ Буринщини від давнини до сьогодення» (автор і упорядник В.Гагін, 2010), альманасі «Українська хвиля» (2017), співавтор книги «Історії з «Життя» (2013).

Автор текстів пісень (композитор Володимир Прихожай) для співачки Алли Волкової (м.Суми) - лауреата Всеукраїнського конкурсу «Пісня року».

Автор текстів пісень для тріо «Любисток» (м.Конотоп). Один із переможців конкурсу на кращу пісню про м. Конотоп (композитор Герман Соловйов).

Автор текстів пісень для ансамблю «Ярославна» - переможця міжнародних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів (м.Путивль). Книги «Чорні павуки», «Серцебиття» та «Задзеркалля» зберігаються в літературних фондах Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (м.Київ).

Книга «Задзеркалля» експонувалася на виставці в «Залі нових надходжень» разом з такими книгами - І.Багряний «Тигролови», Леся Українка «Вірші та поеми», Іван Франко «Захар Беркут», П.Прокопович «Вибрані твори» в Національній парламентській бібліотеці ( м. Київ).

Вірш, присвячений українським воїнам, викарбуваний на плиті Алеї Слави (м. Буринь).

Нагороджений відзнаками за вагомий доробок у розвиток літературного процесу на Сумщині.

                           З А Д З Е Р К А Л Л Я

                                  Роман

• Що за дзеркалом, панове?

• Задзеркалля…

Автор.

                                 ЧАСТИНА ПЕРША

                                       КЕНТ

                                              -1-

Дзе- е - е - нь!..

Телефон залементував якось рвучко й різко. Від цього муха, яка невідомо звідкіля взялася в старанно прибраній відпочивальні, знялася й вилетіла у кватирку.

Дзвінок повторився. Він розірвав уранішню тишу й непроханим гостем увірвався до спальні. Врешті-решт від дзенькання проснувся й Борис Шаригін, хлопчина з розкуйовдженою чорною шевелюрою.

«І виспатися не дадуть», - невдоволено подумав. Кинув по¬гляд на будильник - майже сьома.

«Знач, дома сам. Старики вже на роботі. Та й мені вже пора до бурси».

Борька після закінчення школи другий рік навчався в училищі - на електрика. Навчання йому не подобалося.

Викладачі, слухачі, фізика, математика і т.д. і т.п. Б-р-р! До інституту він не дотягнув - не вистачило одного балу.

Та, якщо відверто, не дуже він туди й прагнув. Хоча школу закінчив без жодної трійки. Був старостою класу - формальним і неформальним лідером.

Та й у батьків є непогані зв’язки в «політесі».І гроші в родині для його навчання є. Та затявся: до інституту не піде.

Закінчить училище, а там - і до війська. От і доводиться тепер щодня бігати до остогидлої «бурси», щоб без діла не тинятися містечком. Та й на службу незабаром покличуть.

Борька скинув ковдру, сів на ліжку. Привабливої зовнішності, з легкими аристократичними рисами обличчя, тілом - як у античних богів.

Чарівна посмішка і чорні, глибоко посаджені очі, діяли, мов гіпноз на оточуючих, особливо - дівчат. Та на них він особливої уваги не звертав. У нього була …Люся.

Люся!.. Люся!..

Вона - перше Борчине кохання і страждання. Та про це він ще нікому не зізнавався, навіть їй. Серед ночі вона при¬ходила до нього у сни - в білій сукні, і чомусь постійно - в білосніжній кофтині, розцяцькованій червоними маками, з розпущеним волоссям і синіми, наче спілі сливи, очима.

Люся гладила теплими руками його смолисту шевелюру, притуляла голову до своїх пругких грудей, і усмішка посилювала принадності її повних і рум’яних, немов ягоди вишні, губам. Він цілував її золотаве волосся та сливи-очі і... плакав. І так майже щоночі.

І насправді міг би заплакати. Бо Люся належала не йому, а Ромці Ромащенку, який жив самотньо в їхньому будинку, на першому поверсі.

Борька тільки тепер згадав, що вчора ввечері пообіцяв забігти до товариша, щоб сьогодні купити йому щось на «барахолці».

Знову задзвенів телефон.

«Мрійник» ліниво потягнувся до слухавки.

• Алло! Люся?!

Вона обіцяла зателефонувати.

Та на другому кінці про¬воду мовчали.

• Алло! Люся?! Розігруєш?!

Шаригін ще якусь мить повертів слухавку в руці. Хотів уже було покласти на місце, як раптом по¬чув приглушений, із хрипотою, голос:

• Слухай, Кент... За тобою боржок... Січеш? Боржок - шматок... і не один…

Борьку Шаригіна, окрім, звичайно, рідних та вчителів, майже всі звали ще й Кентом. Це прізвисько дав йому Ромка

Ромащенко, коли його, скаліченого, привезли з Афгану. До нього відразу ж забіг Борька. Він його й до армії провод¬жав, і листи писав.

Ромка на них бадьоро, з оптимізмом відповідав. І фотку вислав - десантник. А потім неждано і негадано замовк. Ніхто не знав, де він і що з ним сталося. І тільки більш ніж через півроку розшукала каліку-солдата мати в Узбекистані, у госпіталі.

... Плакала біля сина рано посивіла Варвара Фе¬дорівна, позбігалися друзі. Ромка побачив Борьку, простяг здорову, хоча і трохи скалічену ліву (а замість правиці - одрубок вище ліктя) руку.

• Ну, здоров, Кент... друг, знач...

Так Шаригін і став Кентом. Тоді ще хтось і додав: «Мамка - мент, а Борька - Кент...».

А вона дійсно в нього міліціонер - інспектор у справах неповнолітніх міськвідділу внутрішніх справ.

... Борька встав із ліжка й одразу ж плюхнувся в м'я¬кеньке крісло.

• Хто це? - не пізнав по голосу Шаригін.

• Погоняло Кріт тобі нічого хіба не підказує?

• Так це ти - поганець Кротяре?!

• Упізнав - таки, преподобно дякую…

• Та ти не кіпішуй даром, Кротяре! Зарийся в гній, щоб я твоєї поганої пики більше не бачив і не чув твого хриплого парашного голосу! Дошка ти дубова! Поняв?!

-Та чо' ти пургу гониш?! - кашлянув у трубку Кріт. - Ми тебе усікли. Тепер, Кенте, прикинь в натурі хрен до носа. Ось тоді ти й поступиш по понятіям, а не халявитимеш…

2.

Борька хотів було крикнути в трубку: «Дурень!», але звідти тільки чулося: «пі-пі…».

«Шантажисти навозні! Йолопи бездарні! Але ж... але ж... вислідили, як сказав Кротяра, - усікли », - тривожно забилася думка. І оте «усікли» найбільш занепокоїло його. Чи все вони знають? Чи ще нічого такого не відають, а тільки тріпаються? А це вже аж ніяк не на руку йому, Борьці. А коли й знають щось, то що саме? Невже рознюхали про... автомати? Але ж ними він займався тільки вночі. І завжди підстраховувався. Ніколи не йшов на діло, коли на вулиці ще швендяли люди. Та й на «полювання» виходив тоді, коли надворі здебільшого не годилося. І все ж таки щось на нього вони мають. Що? Ні з того , ні з сього до нього Кріт би не телефонував…

Шаригін неквапом одягнув джинсовий костюм, натягнув на білі шкарпетки кросівки, зшиті за останньою модою у місцевій фірмі «Адідас». Вирішив до училища сьогодні не йти: на один прогул більше, на один менше - різниці ніякої.

Якщо Кріт почав під нього рити, звичайна річ, у спокої не залишить. Це точно на всі сто відсотків. І не тільки його, а й Люсю та Ромку. Кріт знає - вони здру¬жені між собою. І коли зробить зле йому, Борьці, то бо¬ляче буде й Ромащенку, й Печоріній. Вони ж як у мушкетерів - один за всіх і всі за одного.

Та Кріт, Шаригін у цьому переконаний, - то пішак, хамло неотесане. А ще - «шістка» . А от з його «бугром», Гераклом, справи серйозні. Коли той ловив когось на "гачок", практично з нього ніхто вже не зривався. Він умів тримати свою «жертву - наживку» з вигодою для себе. Кріт - то «відморозок», а от Геракл - справжнісінький «безпрєдєльщик».

Як трапилося з Лялькою Гурихіною, красунею і просто гарною дівчиною? Підібрав її на вокзалі ( і автовокзал, і залізничний вокзал нині перебувають під «дахом» Геракла), бо тій жити ніде було. До свого села не захотіла повертатися - гордість не дозволила після провалу з інститутом. А Кріт, до речі, вміє пускати «пил в очі».

Підстеріг дівчину, відрекомендувався підприємцем, у якого процвітають бізнесові справи. Посадив до чужого «Вольво», якого взяв на прокат у друга - Володьки Пасічного. Привіз Ляльку до Геракла, у так званий його «офіс».

Не встигла та від такого «щастя» й оком моргнути, як опинилася через кілька днів «на панелі». Ох і за¬крутив її Геракл. Висмоктував із неї все, що тільки міг. Заробляв на ній добрі «бабки».Та все одно десь промахнувся. Лялька гроше¬нят трохи накопичила і збиралась від нього втекти. Хотіла, та не втекла. Не змогла передбачити всієї жорстокості Геракла та наслідків для себе.

І ось уже кілька місяців лежить вона в лікарні з перебитим хребтом: немічна й нікому не потрібна, хіба що рідній матері, звичайній селянській жінці, яка мало не до всіх правоохоронних інстанцій звертається.

Поки що - тиша. Бо ж Гурихіна за всіма документами проходить … його, Геракла, цивільною дружиною. Так би мовити, сімейні діла… І лежати тепер Ляльці, найбільш вірогідно, все життя. А яка ж красуня! Очей не відведеш...

І все шито - крито. Геракл гуляє на волі. Герой, а як же! Заводить собі нових «ляльок» і пускає їх на «підстилки»... І користуються вони попитом у так званої міської еліти. Тьху ти, на ту еліту!.. Еліта? Наче «кабани елітні».

Він і Крота, мабуть, напоумив, щоб його, Борьку, налякав. Думає, сволота, що Кент так відразу й захлюпає і впаде на коліна: помилуй, Геракле, заради Господа...

Дзу - сь - ки!.. Він аж ніяк не злякався. Він не з тих, хто лякається. Хоча, правда, якесь ще невідоме хвилювання причаїлося на денці серця.

Шаригін уже відчинив двері, щоб вийти з квартири, коли знову пролунав дзвінок. Борис повернувся:

• Алло!

У трубці зашурхотіло:

• Кент?! Привіт, і доброго тобі ранку. Це я - Геракл...

«Йди під три чорти зі своїм добрим ранком», - хотів по¬слати його Борька, та стримався.

• Як діла? - поцікавився той.

• Як сажа біла, - буркнув. - Чого треба?

«Я так і думав. За роботу береться Геракл. Серйозні діла, дідько забирай…»

• Ти став дуже грамотним, як на твої роки, Кенте. Вже і в « понятія» в’їжджаєш… Шаригін мовчав, не знав що й казати. Обдумував: чи гоже взагалі «базарити» з Гераклом. Нарешті знову запитав: - Чого треба?

• А хіба тобі Кротик не пояснював? Базар є. «Бакси» потрібні…

«От і він про базар».

У іншому місці бакси пошукай разом зі своїм гнилим Кро¬том...

• Г - м... Грубіяниш, Кенте, - обірвав Геракл. - А навіщо? Бережи свій фейс. І запам'ятай: у іншому місці від твоєї Люськи лишиться тільки мокре п'ятно... У - я - с - н - и - в?

• А до чого тут Люся? - здивувався Кент.

• А при тому, що Люська винна мені «бабло» за фіг знає скільки вже доз, причому з величезними процентами, значно вищими, ніж у нашому комерційному банку. От і помізкуй на самоті, недовчений петеушнику...

Останні слова Борька пропустив повз вуха, а от перші його вразили.

«Ох ти, знову, здається, Люська влипла», - кинуло то в жар, то в холод. - Скільки їй із Ромкою торочили - ніяких контактів із Гераклом та його гоп - компанією. Тепер от маєш... А може, Геракл просто - напросто знущається з нього? Шантажує? Тероризує?

Від нього казна-що можна чекати. Може, хоче з нього, Борьки, витягти якнайбільше «зелені». Від неї Геракл уже «зачуманів», ніяких берегів не тримається. «Зелень» для нього, мов червона ганчірка для бика. Збуджує…

Та раптом Шаригін аж стрепенувся, в його грудях похололо: «Чи не замінив він Ляльку Люсею?».

• Та не про Люську, звичайно, мова…Вона й так для тебе не фартова. Та і це не головне, - дійшло до нього, наче з марева. - Ми знаємо, де ти ховаєш... автомати, - Геракл замовк. Та через кілька хвилин знову: - Державні телефонні автома¬ти...

У Шаригіна запаморочилася голова. Йому стало млосно. Затремтіли руки, підкосилися ноги. Він ледве не знепритомнів.

Ця заява Геракла була надто серйозною для нього, Борьки. Якщо не сказати - практично трагічною. Відчув як шалено забилося серце. Не вистачало повітря, яке хапав враз зшерхлими губами і не міг схопити.

Борька скинув із себе джинсову куртку, потім - футболку. Жар охопив по пояс голе тіло.

• Зачекай хвилинку, - видавив у трубку.

Неквапом підійшов до холодильника - знав, там є недопита пляшка коньяку. Відчинив дверцята, дістав її. Якусь мить уважно дивився на етикетку, наче запам’ятовував назву. І таки запам’ятав - «Десна». «Дешевий напій»,- чомусь збрело на думку. Та все ж відпив кілька ковтків прямо з горла. Крякнув, скривився і поставив пляшку на те саме ж місце. « Батьки не здогадаються»,- був певний у цьому.

Долонею витер отерплі губи. Постояв із хвилину, потім зайшов до ванни. Відкрутив кран - полилася холодна вода.

Підставив голову під струмінь.

• Ух - х!

Узяв із вішалки рушник, витер шевелюру. Відчув, як остудилася голова, посвіжішала і прояснішала.

Повернувся до кімнати. Трубка так і лежала біля апарата. Взяв її, і вже дещо заспокоївшись, продовжив розмову:

• Слухай, Геракле, що я повинен зробити?

• Який же ти й не понятливий, - донеслося з іншого кінця дроту.- Я ж тобі вже казав: віддаси «зелень» - і гуд бай...

• А де я «бакси» візьму? Я ж не маю їх...У мене ж стипендія - кіт наплакав…

• О! То вже твої проблеми. І від них, сподіваюсь, моя світла голі¬вонька не болітиме.

«Недоумок ти, а не світла голова!» - хотів було викрикнути Борька, але втримався. Далі почув:

• Банк візьми, або - хату. Врешті - решт у своїх братків позич. До Душмана звернися,- і Геракл замовк. Шаригін подумав, що й трубку покладе, але прорахувався. Геракл не з таких:- Счотчик вже включено. Якщо не заплатиш - відразу телефоную твоїй любій ма - ту - сі, - протяг останнє слово. - До речі, всіма нами шанованої. Не так давно чимало смальчику нам за шкіри позаливала.

• Кому це нам? - не зрозумів Шаригін.

• Уже ж не тобі з Люсею та Душманом. А нам - мені, Кроту, Сому, Сократу, Грому. Ти ж їх усіх знаєш…

Із Сомом та Сократом, братками з бригади Геракла, Борька Шаригін навчався в одному класі. Грома він не знав - мабуть, той нетутешній. А з Сомом, в дійсності з Едуардом Сомовим, ще й разом тренувалися в секції з боксу. Разом і на змаганнях виступали за школу, ставали переможцями обласних, призерами республіканських змагань.

Пізніше виступали за команду «Прометей». Шаригін - чемпіон міста серед юніорів, Едик - срібний призер. До Москви на міжнародний турнір їздили - з чехами, поляками, росіянами, китайцями боксували.

Та друзями Борька з Сомовим так і не стали. Не подобалося йому, що Едка у менших пацанів то гроші відбирав, а то й просто лупцював їх. І часто між однокласниками виникали через це серйозні непорозуміння. Давненько вони не бачилися. О, значить, він тепер з Гераклом і Кротом…Ну що ж, як мовиться, поживемо-побачимо…

А от із Сократом, тобто Женькою Крутовим, Шаригін дружив сім років. Разом і на рибалку їздили, і в футбол грали, і на дискотеки бігали. Борька Женьку ще й боксом «натаскував» ( до секції той не хотів ходити). Жили в одному під’їзді. А потім Крутови обмінялися квартирами й переїхали до іншого району міста. В їхню квартиру поселився Ромка Ромащенко з матір’ю, яка незабаром, коли повернувся син з армії, померла. Після війни в Афгані він отримав прізвисько - Душман.

За останні п’ять років він бачився з Женькою тільки раз. Це було після міської першості з боксу серед школярів, яку виграв Шаригін. У фіналі він переграв Сомова. До Борьки підійшов Женька, вони обнялися як старі друзі. Крутов привітав із перемогою.

Женька мав прізвисько Сократ через любов до філософії. Це в нього з роками переросло в звичку - пофілософствувати з будь - якого приводу. І тоді він, як справжній філософ промовив: «Боксери зазвичай мають міцні кулаки, але не мають розуму. А в тебе, Борька, є міцні кулаки, і розумна голова на плечах». Відтоді вони більше не здибувалися.

Як Крутов, який у дитинстві так і не навчився добре гамселити своїх ровесників, опинився у бригаді Геракла, для Борьки Шаригіна було загадкою.

• Та це я так кажу - для ліричного відступу, - донісся до Шаригіна, наче з дна колодязя, голос Геракла. - Так от... Дзвоню й повідомляю, що її дорогесенький Борульчик нищить державну власність. А ще краще, коли…

• Досить патякати! - обірвав його Шаригін.

• Йо! Який невихований!... Отже, слухай уважно далі. І не перебивай, будь ласка...Базар ще не закінчено… А ще краще, коли такий дзвінок потривожить у кабінеті її шефа!Відчуваєш, яка від цього пурга піде… Ти, падла, запам'ятай - по тобі вже тюряга плаче!...

• І по тобі! - випалив Борька.

• А то ще будем відєть - посмотрєть, - розсміявся в труб¬ку Геракл. - Мамочку твою з органів - киш! Папочку твого з директора - брись! І все: сім’я Шаригіних у місті -ніхто. Нуль без палички! Ти січеш, йолопе?! Усе. О’кей! Набирай, коли щось потрібно буде. Телефон той самий . І знай, останній строк віддачі боргу - наступна середа. Ага… Ледве не забув. Тобі привіт. Знаєш від кого?

• Скажеш.

• Від Люсі. Її сьогодні поутряні привезли до мене.

У трубці щось зарипіло, потім прохрипіло і до Борьки донісся слабенький голос Люсі:

• Борь, віддай їм «бабки», інакше...

І все. У слухавці тільки: «пі-пі...»

Борька поклав слухавку на апарат.

Задумався. Звичайно, коли стане відомо про телефонні апарати міліції, родині його не поздоровиться. Швидше за все, батька звільнять з роботи, та й матері не пощадять. Всю цю справу, можливо, й «спустять на гальмах», чи штраф доведеться немалий заплатити, однак задоволення від цього не так уже й багато.

Правий, мабуть, Геракл - від сім’ї Шаригіних може тільки «п’ятно» залишитися. Тобто, втратить авторитет серед городян через нього, Борьку. Чого гріха таїти, Шаригіни поважні нині люди в місті. Треба щось робити, а не сидіти посеред квартири, склавши від безсилля руки на колінах.

Поволі думки Борьки переходять на Люсю. Геракл її вже так просто не відпустить. Це однозначно. Це точно. А як її забрати від нього? Це зараз питання із питань. Практично нерозв’язане. Вихід, на його думку, єдиний: вирвати Люсю з пазурів Геракла можна тільки з боєм. І як він закінчиться - переможно, а чи ні - важко сказати. Проте ж не залишати її в «барлозі оборотнів». Ні в якому разі! А якщо вона загине? Борька заглиблювався в думки все більше й більше.

Що ж таке є наше коротке життя? Це прелюдія до вічності, яка приходить після смерті? Життя наповнене всілякими хворобами, болями, непорозуміннями між людьми, здебільшого невдачами та стражданнями. Смерть - це благо спокою на віки вічні?

Життя - постійна боротьба. За лідерство. За місце під сонцем. І як це парадоксально не звучить - за їжу. Звичайну і просту…Вірніше, «за корито з їжею». Хто дорвався до нього, той і сильний, той і на коні. У нього практично в цьому житті є все: влада, гроші, достаток…

Шаригін «пофілософствувавши» нарешті згадав, що ще не снідав. Та з дивом відзначив, що й не хоче. Бо сьогодні він за їжу не бореться. Сьогодні в нього зовсім інша боротьба - не на життя, а швидше на смерть…І боротьба ця «не за корито», а скоріше проти «свиней»..

У наш час сильний зазвичай знешкоджує слабого. До цього вже потихеньку стали всі звикати. Хитрий запросто може прибрати зі свого шляху, скажімо, тупого. Однак бувають парадоксальні ситуації, коли дурень долає розумного. Чому? За станом обставин? А чи за більшою нахабністю та всепрощенням? Бо він же є дурень! Йому це можна! У нього є довідка… А розумному? Відповідь на це запитання не дасть ще не одне покоління…

Борис Шаригін, безперечно, фізично сильний юнак, але розуміє, що на братків Геракла із голими руками не кинешся. Зариють. І ніхто не знайде того місця. В іншому випадку - можуть і під асфальт закатати. Таке нині сучасне життя - страшне й жорстоке. І випадки такі, на жаль, непоодинокі.

«Чи купити на ринку «ергедешку» і всіх до біса отих братків-бандюків підірвати,- думає Борька, - але ж із ними й Люся…»

А можливо, плюнути на все і вся, в тому числі й на Люсю Печоріну, і поїхати до красивого села Буйноцвіт? Там живуть його дядько Петро й тітка Степанида. А майже поруч проживає мила й симпатична дівчина - Оксана Красюк, яка ще з дитинства подобається йому, Борьці…Та дитяче захоплення, переконував себе Шаригін, не завжди переходить у велике й чисте кохання.

А от Люсю Печоріну, йому й досі так здається, покохав з першого погляду. Відтоді, як побачив її в Ромки Ромащенка. І гадає - назавжди. Бо ж чому вона йому постійно сниться, і чому знову в нього так занило серце?

Далі буде.