Сонце піднялося в зеніт…
Вона стоїть обласкана літнім сонячним промінням на березі синьої, аж блискучої від води, річки.
Він лежить на траві - відпочиває. Дивиться, примружуючись від сонця, на небо - і бачить там глибинну його безодню. І йому здається, що Він летить туди, немов на крилах. Летить - летить, а от долетіти ніяк не може…
-
Чуєш? - запитує пошепки Вона.
-
Що, чуєш? - перепитує, не відриваючи погляду від неба, де інколи граються, мов маленькі діти, білі-білі хмаринки.
-
Симфонію джерел…
-
Симфонію джерел? - дивується Він і відводить нарешті погляд від неба, обертається до Неї. - Звідки тут джерельна симфонія?
- Лежи. Не ворушися. Чуєш?
Вона схиляється над ним і припадає своїми гарячими, як пісок під пекучим сонцем, вустами до його зшерхлих губ. Він п’є з її вуст солодкий сік і все ніяк не може його напитися. Ледве відірвався і від насолоди заплющив очі.
-
Це симфонія цілющих джерел, - продовжує Вона, відсапуючись від такого духмяно-терпкого тривалого поцілунку. - Це їхня вічність…
-
Он яка ти! - він із захопленням глянув на Неї. - Звідки ця поетичність в тобі ?
-
Від Бога, - просто відповідає. Мені постійно здається, що життя - це людська симфонія, яка складається із безлічі джерельних симфоній. А кожна людина - пісня. Велична! Красива!..
-
Я - також пісня?
-
Ні. Для мене ти - музика…Моя музика, яку я пишу…Надіюся, що писатиму її все своє життя…
-
Он як! - він зводиться на лікті, потім сідає на траву. - Я все зроблю, щоб твоя музика не перервалася на високій ноті…
-
А у тебе звідки така духовність?
- Від Бога, - повторює її слова.
Він дивиться в її сині - сині, немов сьогоднішнє небо, очі, й не може відвести від них свого погляду. Щось нове, жіночо-поетичне, раніше незнане з’явилося в них.
І зненацька відчув глибину її душі - вона багата не тільки фантазіями, але й почуттям істини прекрасного в людському такому нелегкому житті.
Дивився й не міг намилуватися Нею.
-
А чуєш, як шепоче трава? - веде далі вона.
-
Хіба трава шепоче?
- І шепоче, і співає. Ти лишень прислухайся. Чуєш?
Він завмер. І йому здалося, що навколо нього щось дійсно не то заграло, не то заспівало.
-
Ага, музики грають…
- Це добре, що ти чуєш музику. - Вона обняла його кучеряву голову своїми тендітними засмаглими руками. - Вони грають про наше щастя… Запам’ятай цю мить…
Вони причаїлися в тихому задумі.
Сонце скотилося з зеніту…
Іван Житник.