Тюльпани для Марини

Спершу доля вирішила влаштувати випробування. Та потім, мабуть, вирішила, що їй і так уже добряче дісталося у цьому житті, а тому подарувала несподівану зустріч…


Марина дивиться у вікно, за яким хлюпає дощ. Весняний. Теплий і прозорий. Він змиває все після зими - холодної та тривалої. Уже зазеленіли деревця й травичка, розпускаються квіти, пломеніють її любі тюльпани.

За вікном вона раптом побачила його. Стислося серце, кров ударила в скроні. Стало млосно. А на серці обнадійливе: «Невже до мене?» Та його так і не дочекалася. Він пройшов попід вікном…

Відчинилися двері, до палати зайшла медсестра Антоніна Василівна.

  • Маринко, час годувати маля, - звернулася до породіллі. - Ти ще й досі не дала йому імені?

Марина відвела погляд од вікна, вірячи й не вірячи, що бачила в ньому саме його - свого коханого.

  • Що ви сказали? - оговтавшись, перепитала.

  • Як сина назвала? - подаючи дитя, замотане в пелюшки, повторила Антоніна Василівна.

  • Ніяк, - мляво відповіла Марина, беручи до рук хлопчика, - і не називатиму. Я його тут залишу.

  • Ти що говориш? Ти що глузд утратила?

  • Куди ж мені з ним?

Сльози виступили на очах, скотилися обличчям і впали на дитячу щічку. Хлоп'я розплющило оченята і...усміхнулося. Чи, може, їй так тільки здалося? Тицьнулося в груди. Приємний, теплий дотик його губенят пробудив у ній незнане раніше до цього почуття. Почуття материнства.

Вона зжалася в «клубочокк», щоб хоч якось вгамувати сльози.

Жінки з палати вже «розвідали» - Марині Співаковій тільки сімнадцять. Навчається в коледжі. Сирота. З інтернату. До неї ніхто не приїздить, навіть подруги не приходять. «Вони не знають, що я тут. Я їм сказала: їду до родичів у Київ, - якось зізналася і додала: - Та нікогісінько в мене немає».

Хто ж батько хлопчика? Дуже хотілося про це знати породіллям. Адже місто - невелике, все і всі - наче на долоні. І любовні романи, і любовні втіхи. Та в цьому випадку зовсім не так. Та ще зовсім юна мама ніби в рот води набрала.

Погодувавши хлоп'я, Марина віддала його медсестрі, а сама лягла на ліжко, вкрившись ковдрою з головою. І не почула, як до неї підсіла сусідка по ліжку Валентина . Вона в палаті - найстарша, їй уже близько сорока. І тут, у пологовому, вона втретє.

Ніжно, по-материнськи поклала руку на плече дівчині.

  • Маринко, чому знову плачеш?

Вона єдина, з ким спілкувалася Марина, з ким ділилася своїм, наболілим. А наболілого - за день не переповісти. Куди не глянь - самі проблеми. Батьків немає, рідні теж, на мізерну стипендію та держдопомогу не порозкошуєш …

  • Я не плачу, - стиха заперечила дівчина, висунувши голову з-під ковдри. Глянула карими, ще майже дитячими очима на жінку. - Воно само плачеться. Днями мене випишуть, куди податися?

Сльози навернулися на її очі й знову готові от-от вихлюпнути.

  • У мене ж, окрім ліжка в гуртожитку, більше ніде й нічого немає, - забідкалася. - А до гуртожитку з дитиною ніхто не візьме. Залишу коледж, а як далі жити? Я ж модельєром хочу стати. Вчуся на «відмінно». І вже є пропозиції від клієнтів. Сподівалася, що грошей зароблю, вийду заміж і… народжу. А вийшло все навпаки: і грошей не заробила, і нареченого, як мені здавалося раніше, втратила. І народила швидше, аніж заміж вийшла. Ех!..

  • Синочка як би хотіла назвати? - розуміючи її стан, перевела розмову на інше Валентина.
  • Не...не знаю, - стенула плечима Марина. - Радше Андрійком.

  • Це так його ...батька звати?

  • Ага, - трохи подумавши, зізналася молоденька мама.

Валентина глянула в її очі, в яких відбивалися смуток і печаль, а ще якісь неприховані... радість і надія.

«Вона сподівається, що він прийде до неї», - але заговорила про інше.

  • Мого старшого теж звати Андрійком. І народила я його також у сімнадцять. Нас із чоловіком навіть розписувати спершу не хотіли. Хоча він уже й у війську відслужив, але ж я підлітком була.

Марина зацікавлено слухала, їй так подобалася ця приваблювала ця невисока, тендітна, симпатична жінка, яка, на відміну від інших не звинувачувала її в усіх гріхах. Мовляв, ну, й молодь пішла нині. Ще молоко на губах, а вони... Навпаки, оточила материнською турботою, якої Марина не знала в житті. Адже й досі не відає, хто її мати, батько. Тепер от...і син не знатиме, напевно, своїх батьків.

Та й у чому її гріх? Що кохає до безтями? Що не може жити без Андрія? Це не гріх. Не всім довелося пізнати такого щасливого почуття в юності. А їй, Марині, судилося…І вона за цим не жалкує, навпаки - береже кожну хвилинку кохання.

Зрадливі сльози знову заблищали на очах.

  • Ти так, Маринко, своїми сльозами палату затопиш, - пожартувала Валентина. - А в ній ще й після нас народжуватимуть дітей.

Від цих слів на душі у дівчини трохи потеплішало й полегшало. Вона аж усміхнулася.

  • Хочете, я вам розкажу про нього... про Андрійка? - запитала ніяковіючи.

    «Незважаючи ні на що, вона називає його так ніжно - Андрійком, - зазначила про себе жінка. - Дуже, мабуть, кохає». А в голос:

  • Авжеж, хочу...

  • Із ним я познайомилася того вечора, коли приїхала до міста, - почала не поспішаючи. - На вокзалі. Я не знала дороги до коледжу. Тут уперше, раніше ніколи не була. Я підійшла до гурту хлопців і запитала, як дістатися? Один з них сказав: «Такій симпатичній дівчині гріх не допомогти». Ці його слова запам'ятала на все життя. Навіть, не знаю чому, - замовкла, а потім повела далі:

    • Може, тому, що їх ніхто й ніколи мені не говорив, - і зашарілася. - Він довів мене до коледжу, до приймальної комісії. Як згодом виявилося, Андрійко тут навчався на останньому курсі. Наступного дня він прийшов до мене в гуртожиток. Від цього мені було ніяково перед дівчатами, з якими я поселилася. Та виставити за двері забракло сміливості. Правду кажучи, не дуже й хотілося це робити. Юнак мені сподобався одразу. Зізнаюся чесно, - знову замовкла, мов підбирала потрібні слова. - У нього я закохалася з першої...хвилини, ні-ні, з першої секунди нашої зустрічі, - відкрилася одним подихом. - Ми почали зустрічатися. Усе в нас було добре - майже два роки. Він закінчив коледж. Зараз працює і заочно навчається в академії, - Марина враз запнулася.

Мовчала. Думала: чи їй далі розповідати, чи, може, не потрібно. Кому це врешті-решт цікаво? Її проблеми - це все ж таки тільки її проблеми. Та наважилася.

  • Я й досі не розумію, як це трапилося? - знову помовчала, а тоді гаряче так: - Та я його...кохаю. І знаю: він мене - теж...

  • Він відмовляється на тобі одружуватися? Чи, може, в нього інша з’явилася?

  • Ні, це не так, - зарум’янилася дівчина. - Незабаром йому йти до війська. Він цього сам хоче. А ще боїться батьків, точніше, вважає, що вони не зрозуміють його. Ну, те, що я ... інтернатівська.

Валентину, наче струмом вразило. Вона відчула, як запекло всередині, закалатало серце й кольорові кола побігли перед очима.

  • У нього хто батьки?

  • Тато - інженер, мама - вчителька.

  • Ти вже знайома з ними?

  • Ні. Ще не встигла…Андрійко, щоправда, пропонував таку зустріч. Та я відмовилася. Хто я для них?

  • А як він... ну, - запитала затинаючись Валентина. - Ну, як... який він із себе? Андрій...твій.

Такий стан жінки здивував співрозмовницю.

  • Вам ...погано?

    • Ні... Не хвилюйся. Твоя розповідь зворушила мене.

Марина, трохи заспокоївшись, продовжила:

  • Він - красень. Високий. Стрункий. На правій щоці - родимка, - чомусь саме про неї згадала.

  • Родимка?! - аж скрикнула жінка, здогад якої потроху переходив у впевненість. - Він який? Білявий чи чорнявий?

  • Білявий.

  • А прізвище - Зозуляк?

  • Зозуляк, - кивнула головою Марина. - Ви його знаєте?..

На мить у палаті стало тихо-тихо. Навіть було чути, як за вікном шепочуть дерева, немов вітаючи одне одного з приходом весни. До Марини наче здалеку донісся голос Валентини.

  • Моє прізвище теж, до речі, Зозуляк, - зітхнула Валентина. - Андрій - мій ... син!

...Анатолій Зозуляк разом із синами Денисом і Андрієм прийшли до пологового будинку. Кожен тримав у руках букет квітів для мами, яка подарувала їм сина та брата. Рипнули двері, до приймального покою увійшла Валентина, а потім Антоніна василівна із білим сповитком.

Чоловік, зніяковівши, хоча робив це вже втретє, взяв на руки синочка..

Денис з Андрієм простягли квіти матері.

Вона взяла букет тільки від Дениса. Глянувши на Андрія, промовила:

  • Ні, синку, твої тюльпани не для мене.

  • А для кого ж? - здивувався Андрій.

  • Іди-но сюди, - покликала Валентина.

На порозі з’явилася… Марина із таким самим сповитком на руках.

  • Тюльпани, синку, … для… неї… для Маринки…

  • Я нічого не збагну, - закліпав очима найстарший Зозуляк. - Що тут коїться?

  • Нічого особливого. Усе гаразд, - усміхнулася дружина. - Ти тепер - ще й… дідусь…

Іван Житник.

м. Буринь-смт Терни.

Інформація про нас

Безсумнівно, кожен з читачів хоче побачити, а головне – прочитати свіжі цікаві новини. Адже вони інформують про останні події в світі, Україні, Сумщині. Новини України збагачують читачів свіжою інформацією про все те, що відбувається в нашій державі. Свіжі новини Сумщини на БІЖ – це, в першу чергу, новини сьогоднішнього дня. А ще на БІЖ публікуються дуже свіжі новини спорту, культури, економіки, освіти, медицини і т.д., і т.п. Світові оперативні новини теж чекають на своїх читачів. Щодня оновлені новини, які стосуються нашого буття і життя, можна читати тільки на нашому порталі. Словом, тільки БІЖ несе правдиву інформацію читачам про все, що кожну годину і щоднину відбувається в світі, Україні та Сумщині. І все це, звичайно, оперативно, цікаво, своєчасно.