Спершу доля вирішила влаштувати випробування. Та потім, мабуть, вирішила, що їй і так уже добряче дісталося у цьому житті, а тому подарувала несподівану зустріч…
Марина дивиться у вікно, за яким хлюпає дощ. Весняний. Теплий і прозорий. Він змиває все після зими - холодної та тривалої. Уже зазеленіли деревця й травичка, розпускаються квіти, пломеніють її любі тюльпани.
За вікном вона раптом побачила його. Стислося серце, кров ударила в скроні. Стало млосно. А на серці обнадійливе: «Невже до мене?» Та його так і не дочекалася. Він пройшов попід вікном…
Відчинилися двері, до палати зайшла медсестра Антоніна Василівна.
-Маринко, час годувати маля, - звернулася до породіллі. - Ти ще й досі не дала йому імені?
Марина відвела погляд од вікна, вірячи й не вірячи, що бачила в ньому саме його - свого коханого.
-Що ви сказали? - оговтавшись, перепитала.
-Як сина назвала? - подаючи дитя, замотане в пелюшки, повторила Антоніна Василівна.
-Ніяк, - мляво відповіла Марина, беручи до рук хлопчика, - і не називатиму. Я його тут залишу.
-Ти що говориш? Ти що глузд утратила?
-Куди ж мені з ним?
Сльози виступили на очах, скотилися обличчям і впали на дитячу щічку. Хлоп'я розплющило оченята і...усміхнулося. Чи, може, їй так тільки здалося? Тицьнулося в груди. Приємний, теплий дотик його губенят пробудив у ній незнане раніше до цього почуття. Почуття материнства.
Вона зжалася в «клубочокк», щоб хоч якось вгамувати сльози.
Жінки з палати вже «розвідали» - Марині Співаковій тільки сімнадцять. Навчається в коледжі. Сирота. З інтернату. До неї ніхто не приїздить, навіть подруги не приходять.
«Вони не знають, що я тут. Я їм сказала: їду до родичів у Київ, - якось зізналася і додала: - Та нікогісінько в мене немає».
Хто ж батько хлопчика? Дуже хотілося про це знати породіллям. Адже місто - невелике, все і всі - наче на долоні. І любовні романи, і любовні втіхи. Та в цьому випадку зовсім не так. Та ще зовсім юна мама ніби в рот води набрала.
Погодувавши хлоп'я, Марина віддала його медсестрі, а сама лягла на ліжко, вкрившись ковдрою з головою. І не почула, як до неї підсіла сусідка по ліжку Валентина . Вона в палаті - найстарша, їй уже близько сорока. І тут, у пологовому, вона втретє.
Ніжно, по-материнськи поклала руку на плече дівчині.
-Маринко, чому знову плачеш?
Вона єдина, з ким спілкувалася Марина, з ким ділилася своїм, наболілим. А наболілого - за день не переповісти. Куди не глянь - самі проблеми. Батьків немає, рідні теж, на мізерну стипендію та держдопомогу не порозкошуєш …
-Я не плачу, - стиха заперечила дівчина, висунувши голову з-під ковдри. Глянула карими, ще майже дитячими очима на жінку. - Воно само плачеться. Днями мене випишуть, куди податися?
Сльози навернулися на її очі й знову готові от-от вихлюпнути.
-У мене ж, окрім ліжка в гуртожитку, більше ніде й нічого немає, - забідкалася. - А до гуртожитку з дитиною ніхто не візьме. Залишу коледж, а як далі жити? Я ж модельєром хочу стати. Вчуся на «відмінно». І вже є пропозиції від клієнтів. Сподівалася, що грошей зароблю, вийду заміж і… народжу. А вийшло все навпаки: і грошей не заробила, і нареченого, як мені здавалося раніше, втратила. І народила швидше, аніж заміж вийшла. Ех!..
-Синочка як би хотіла назвати? - розуміючи її стан, перевела розмову на інше Валентина.
-Не...не знаю, - стенула плечима Марина. - Радше Андрійком.
-Це так його ...батька звати?
-Ага, - трохи подумавши, зізналася молоденька мама.
Валентина глянула в її очі, в яких відбивалися смуток і печаль, а ще якісь неприховані... радість і надія.
«Вона сподівається, що він прийде до неї», - але заговорила про інше.
-Мого старшого теж звати Андрійком. І народила я його також у сімнадцять. Нас із чоловіком навіть розписувати спершу не хотіли. Хоча він уже й у війську відслужив, але ж я підлітком була.
Марина зацікавлено слухала, їй так подобалася ця приваблювала ця невисока, тендітна, симпатична жінка, яка, на відміну від інших не звинувачувала її в усіх гріхах. Мовляв, ну, й молодь пішла нині. Ще молоко на губах, а вони... Навпаки, оточила материнською турботою, якої Марина не знала в житті. Адже й досі не відає, хто її мати, батько. Тепер от...і син не знатиме, напевно, своїх батьків.
Та й у чому її гріх? Що кохає до безтями? Що не може жити без Андрія? Це не гріх. Не всім довелося пізнати такого щасливого почуття в юності. А їй, Марині, судилося…І вона за цим не жалкує, навпаки - береже кожну хвилинку кохання.
Зрадливі сльози знову заблищали на очах.
-Ти так, Маринко, своїми сльозами палату затопиш, - пожартувала Валентина. - А в ній ще й після нас народжуватимуть дітей.
Від цих слів на душі у дівчини трохи потеплішало й полегшало. Вона аж усміхнулася.
-Хочете, я вам розкажу про нього... про Андрійка? - запитала ніяковіючи.
«Незважаючи ні на що, вона називає його так ніжно - Андрійком, - зазначила про себе жінка. - Дуже, мабуть, кохає». А в голос:
-Авжеж, хочу...
-Із ним я познайомилася того вечора, коли приїхала до міста, - почала не поспішаючи. - На вокзалі. Я не знала дороги до коледжу. Тут уперше, раніше ніколи не була. Я підійшла до гурту хлопців і запитала, як дістатися? Один з них сказав: «Такій симпатичній дівчині гріх не допомогти». Ці його слова запам'ятала на все життя. Навіть, не знаю чому, - замовкла, а потім повела далі:
-Може, тому, що їх ніхто й ніколи мені не говорив, - і зашарілася. - Він довів мене до коледжу, до приймальної комісії. Як згодом виявилося, Андрійко тут навчався на останньому курсі. Наступного дня він прийшов до мене в гуртожиток. Від цього мені було ніяково перед дівчатами, з якими я поселилася. Та виставити за двері забракло сміливості. Правду кажучи, не дуже й хотілося це робити. Юнак мені сподобався одразу. Зізнаюся чесно, - знову замовкла, мов підбирала потрібні слова. - У нього я закохалася з першої...хвилини, ні-ні, з першої секунди нашої зустрічі, - відкрилася одним подихом. - Ми почали зустрічатися. Усе в нас було добре - майже два роки. Він закінчив коледж. Зараз працює і заочно навчається в академії, - Марина враз запнулася.
Мовчала. Думала: чи їй далі розповідати, чи, може, не потрібно. Кому це врешті-решт цікаво? Її проблеми - це все ж таки тільки її проблеми. Та наважилася.
-Я й досі не розумію, як це трапилося? - знову помовчала, а тоді гаряче так: - Та я його...кохаю. І знаю: він мене - теж...
-Він відмовляється на тобі одружуватися? Чи, може, в нього інша з’явилася?
-Ні, це не так, - зарум’янилася дівчина. - Незабаром йому йти до війська. Він цього сам хоче. А ще боїться батьків, точніше, вважає, що вони не зрозуміють його. Ну, те, що я ... інтернатівська.
Валентину, наче струмом вразило. Вона відчула, як запекло всередині, закалатало серце й кольорові кола побігли перед очима.
-У нього хто батьки?
-Тато - інженер, мама - вчителька.
-Ти вже знайома з ними?
-Ні. Ще не встигла…Андрійко, щоправда, пропонував таку зустріч. Та я відмовилася. Хто я для них?
-А як він... ну, - запитала затинаючись Валентина. - Ну, як... який він із себе? Андрій...твій.
Такий стан жінки здивував співрозмовницю.
-Вам ...погано?
-Ні... Не хвилюйся. Твоя розповідь зворушила мене.
Марина, трохи заспокоївшись, продовжила:
-Він - красень. Високий. Стрункий. На правій щоці - родимка, - чомусь саме про неї згадала.
-Родимка?! - аж скрикнула жінка, здогад якої потроху переходив у впевненість. - Він який? Білявий чи чорнявий?
-Білявий.
-А прізвище - Зозуляк?
-Зозуляк, - кивнула головою Марина. - Ви його знаєте?..
На мить у палаті стало тихо-тихо. Навіть було чути, як за вікном шепочуть дерева, немов вітаючи одне одного з приходом весни. До Марини наче здалеку донісся голос Валентини.
-Моє прізвище теж, до речі, Зозуляк, - зітхнула Валентина. - Андрій - мій ... син!
...Анатолій Зозуляк разом із синами Денисом і Андрієм прийшли до пологового будинку. Кожен тримав у руках букет квітів для мами, яка подарувала їм сина та брата. Рипнули двері, до приймального покою увійшла Валентина, а потім Антоніна василівна із білим сповитком.
Чоловік, зніяковівши, хоча робив це вже втретє, взяв на руки синочка..
Денис з Андрієм простягли квіти матері.
Вона взяла букет тільки від Дениса. Глянувши на Андрія, промовила:
-Ні, синку, твої тюльпани не для мене.
-А для кого ж? - здивувався Андрій.
-Іди-но сюди, - покликала Валентина.
На порозі з’явилася… Марина із таким самим сповитком на руках.
-Тюльпани, синку, … для… неї… для Маринки…
-Я нічого не збагну, - закліпав очима найстарший Зозуляк. - Що тут коїться?
-Нічого особливого. Усе гаразд, - усміхнулася дружина. - Ти тепер - ще й… дідусь…
Іван Житник.
м. Буринь-смт Терни.